36. Влад. Зізнання

З того моменту, як Селіна поселилась в будинку, це місто стало дійсно моїм домом. Ніколи не думав, що зі мною трапиться подібне, але що було, те було. Я здавався собі мʼякшим, можливо, це навіть якось негативно впливало на роботу, однак мене це все не надто турбувало. Все, про що я думав, так це те, як я ввечері повернусь, а Селіна буде на мене чекати.

Ось і сьогодні я приїхав додому доволі рано. Вийшло, що Селіна якраз теж тільки підʼїхала, я якраз побачив, як вона виходила з машини, і сам вийшов зі своєї, поспішивши до неї:

— Привіт, — вітаюсь я, усміхаючись і обіймаючи її.

— Привіт, — здається, вона знову сумна. Чи, може, чимось налякана? Але ж коли виїздила з дому все було добре?

— Ходімо додому, — кажу я їй і обіймаю за плечі однією рукою. Розумію, що при охоронцях краще не піднімати подібних тем.

— Так, — вона пригортається до мене і ми йдемо до будинку. — Я скучила за тобою.

— Я теж скучив, — кажу, коли ми вже зайшли всередину і я зачинив за нами двері. — Селіно… — торкаюсь її щоки. — Що з тобою, мила? 

— Я, мабуть, зробила дурницю, — вона зітхає.

— Що б ти там не зробила, думаю, це можна виправити, — заспокоюю я її. — Скажи, що трапилось, і я обовʼязково допоможу. 

— Мені треба було зразу тобі сказати… — бурмоче вона. — Але я злякалась. Подумала, що можна все вирішити, не вплутуючи тебе…

— Чому злякалась, кохана? — перепитую трохи стурбовано.

— Дядько… — вона зітхає. — Він пригрозив, що розповість тобі, що моя мати була повією і наркоманкою.

— І що? — знизую плечима. — Ким би не була твоя мати, вона — це вона, а ти — це ти.

— Я злякалася, що ти кинеш мене… — шепоче вона. — А він вимагав грошей за мовчання. Триста тисяч євро…

 — Я тебе ніколи не кину, Селіно, — серйозно кажу я, торкаючись її щоки. — Я ж кохаю тебе, забула? 

 — Я теж тебе кохаю, і не хотіла засмучувати, — серйозно каже вона. — У тебе й так проблем вистачає… Але, здається, я заплуталася… Аля порадила мені найняти кілера. А він сказав, що тепер я буду винна у вбивстві. І мені страшно..

— Кілера? — у мене аж очі розширились. — Ну ти ж не вбивця, авжеж, ти б не пішла на подібне… Я тебе знаю.

— Тому я вирішила спитати в тебе, що мені робити? Я знаю, що ти завжди знайдеш правильне рішення. Чи підкажеш щось. Я розумію, що не можу вбити його, хоч він і заподіяв мені стільки зла…

— Я покараю його і без тебе, але ти… Ти не маєш забруднювати руки. Ти дуже добра і чиста дівчина, і я хочу, щоб ти не зраджувала своїм життєвим принципам, — щиро говорю я. 

— А що робити з тим кілером? Може, ти поговориш із ним? Бо завтра дядько уже мав отримати гроші, і ми домовились, що завтра я з ним зустрінусь, а кілер… ну, виконає свою роботу…

— Добре, — киваю я. — Даси мені його номер чи як там ви мали звʼязатись…  Ну, а твій дядечко… Він отримає дещо, — кажу я, усміхаючись. — Але це точно будуть не гроші.

Вона з полегшенням зітхає:

— Ти такий хороший… — але за мить знову виглядає стривоженою — А ти точно не вб’єш його? 

— Ну, якщо ти не хочеш, щоб він помер, то авжеж не вбʼю, — киваю я.

Хоча в голові все ж була ідея вбити його, щоб більше не було від нього проблем… Але Селіні таке не сподобається. Треба придумати інший спосіб. Залякати і змусити виїхати з міста? Певно, щось таке.

— Дякую тобі, — вона міцно обіймає мене і цілує. 

Люблю, коли вона така відважна, коли сама тягнеться до мене, це завжди змушує мене просто шаленіти від неї… 

Притискаю її до себе і поглиблюю поцілунок. 

Селіна така солодка, така бажана… Навіть не знаю, як я жив до зустрічі із нею, і чи було це взагалі життя, чи я просто існував…