20. Влад. Я даю обіцянку

Коли до нас входять копи і намагаються заламати руки мені та Кирилу, то мій охоронець одразу реагує. Він навіть вирубає одного копа, але наступні два таки заламують його. 

Потім Кирило вигукує їм, щоб дзвонили старшому. 

Я ж думаю про Селіну і тільки про неї. Вона злякається, якщо хтось заламає їй руки чи щось подібне. Якщо якийсь коп буде так поводитись із нею, я його з-під землі дістану! 

За хвилин пʼять Кирилові дають слухавку і він все вирішує. Якби в нього не вийшло, я б втрутився сам, але зараз я був на чужій території і не хотів надто відсвічувати без гострої необхідності.

Нас відпускають.

— Кирило, я до Селіни. Скажи їм хай негайно відпустять гостей, якщо вони повʼязали ще когось! — прошу я його. 

Той одразу виконує моє прохання. Один дзвінок по рації і все вирішено. Виявляється, Селіна знаходиться у вбиральні разом із коханкою Кирила. Я одразу ж біжу до неї.

Коли відчиняю потрібні двері, бачу, що поруч із Селіною та Алевтиною все ще стоїть коп. Він ще має нахабність тримати при них зброю… І по ходу так і не випускає їх. 

— Хіба вам не прийшла команда відпустити їх? — питаю роздратовано, проходячи до Селіни.

— Прийшла, але… Ви взагалі хто? 

— Якщо не хочеш дуже великих проблем, раджу тобі зараз же відпустити цих дівчат, — кажу, стаючи перед Селіною. 

— Але… Нам не було команди. 

— Була команда, я був присутній, коли її давали, — хмикаю я. — Селіно, ми йдемо звідси.

Аура, яку я випромінюю в цей момент, певно, якась вбивча, бо спецпризначенець зі зброєю відступає і дає нам дорогу. Алевтина просковзує за нами, але щойно ми виходимо з туалету, вона втікає.

Я веду Селіну мовчки… Тягну за собою геть з цього будинку. Біля нас зʼявляються мої хлопці, вони нас оточують. Тепер вже точно ніхто і ніщо нас не затримає. 

Тільки коли ми сідаємо в машину і рушаємо, я звертаюсь до неї:

— Ти як? 

— Нормально, — відповідає вона і усміхається, хоча її голос трохи тремтить. 

— Пробач, що таке сталось, я обіцяв собі, що більше жодна жива душа не направить на тебе зброю, але це сталось знов, — зітхаю, торкаючись вільною долонею її щоки.

 — Я трохи злякалася, бо в Алевтини були наркотики. Вона висипала їх в унітаз, — швидко додає Селіна. 

— Ну тут всі на сніжку сидять, — зітхаю. — Добре, що вона встигла їх висипати… — погладжую її по щоці. — Може, тобі більше не треба завдань? Будеш просто моєю дівчиною, без всього цього? 

 — О, я зовсім забула через цих копів сказати тобі головне! — вона радісно усміхається. — Як ти й просив, я здається, знайшла на неї компромат, на цю дівчину. У неї є коханець, вона зустрічається з ним таємно від Кирила, і дуже боїться, що Кирило про все дізнається! 

— Окрім Кирила? Ще один? — ця новина мене дивує не на жарт.

— Так, вона сама сказала про нього “запасний варіант”, так що це якийсь багатий чоловік, мабуть…

— Ну цих знань недостатньо, — я задумуюсь. — Ми авжеж можемо приставити до неї когось, щоб її пасли, але так можемо видати себе. Треба якось дізнатись імʼя того чоловіка. Поки нема імені, знання про коханця нічого не значать… Я подумаю, як мені краще це провернути. 

— Ну, я можу подружитися з нею і розпитати, — знизує плечима Селіна. — Аля наче відчула симпатію до мене… 

— Але вона наркоманка, — я хитаю головою в знак заперечення. — Ні, певно, я проти такого варіанту…

 — Ну я ж не дитина, можу щось придумати, якщо вона мені пропонуватиме наркотики, — Селіна пильно дивиться мені в очі. — Я дуже хочу тобі допомогти, Владе, не відмовляйся, будь ласка! 

— Я казав тобі, що ти допомагаєш просто знаходячись поруч… Тобі не треба нічого робити… — дивлюсь їй в очі.

 — Але мені самій важливо щось робити, — вона зітхає. — І мені дуже цікаво цим займатися, я відчуваю велику радість, коли тобі допомагаю. Точніше, не просто коли допомагаю… А коли займаюсь всякими шпигунськими штуками. Коли інші дівчата хотіли стати принцесами, я хотіла рятувати світ, виконувати якісь завдання. І ти мені це дав, не забирай, прошу… — вона не відводить від мене благального погляду. 

— Ну… — ще раз зітхаю. — Селіно, ну правда, є ж стільки різних безпечних хобі… Може спробуєш щось…

— Ну будь ласка, — вона знову зазирає мені в очі. — Це дуже важливо для мене! 

Вперше вона так сильно щось просила у мене. Коли ми познайомились, вона була така апатична щодо всього навколо, а зараз… Я відчув, що їй це дійсно потрібно. Чи можу я отак взяти і забрати в неї те, що нарешті її зацікавило? Чи буде це правильно?... Авжеж, я маю все чітко контролювати і, певно, приставити до неї таємну охорону, але… Ні, я не зможу забрати в неї те, що їй так сильно подобається.

— Добре, — нарешті здаюсь.

— Ура! —  вона буквально кидається мені на шию, як дитина, що отримала подарунок, про який довго мріяла. — Дякую тобі, Владе!

Наші обличчя розділяє лише кілька сантиметрів, я дивлюся в її сяючі очі і усміхаюся, а вона сама цілує мене, обіймаючи за шию, і мені передаються її емоції, я теж відчуваю якийсь азарт і захват, про які, здається, ще з дитинства встиг забути.