16. Влад. Я тебе попередив...

— А вона нічого, — каже  Лекс. — Коли награєшся, я б собі взяв. На тиждень-другий, ну як зазвичай. 

— У нас все серйозно, — відповідаю, злегка насуппившись. — Якщо хоч пальцем торкнешся її — я плюну на всі наші домовленості, запамʼятай. Це — моя жінка. 

— Ого, ну добре, твоя то твоя! — сміється він, підіймаючи руки вгору, ніби здаючись. — Відколи ти став таким жорстким привласнювачем? Ми вже знайомі не перший рік, і я не памʼятаю за тобою нічого подібного!

— Все колись буває вперше, — відповідаю йому я. — Добре, я підготував документи, — я дістаю з портфелю стопку документів і подаю йому. — Відправляв тобі вчора копію. Ну але ти ж як завжди будеш кожну літеру перепровіряти.

— Ніби ти вчиняєш якось інакше, — хмикає Лекс, беручи документи і починаючи їх уважно перечитувати. Добре, що тут всього пару аркушів, бо це всього лише додаток до нашого основного договору. 

Я ж мимоволі озираюсь. Знаю, що дівчата не прийдуть так швидко, бо Лекс відправив їх, але все одно шукаю Селіну поглядом. Напевно, для неї не надто гарна компанія — хвойда з борделю… Але вона сама захотіла зі мною піти, тож… Наступного разу сходимо кудись із звичайною парою. Селіні треба соціалізуватись після всього того, що вона пережила…

— Готово, — каже Лекс, і я відволікаюсь від думок.

Він простягає мені документи і в цей момент до нас підходить офіціант зі стравами і вином.

Дівчата теж зʼявляються точнісінько в той момент, як документи опиняються у мене в руках. Певно, його новенька доволі розумна…

— Виглядаєте прекрасно, може, якось пообідаємо, але тільки вдвох? — каже Лекс, дивлячись на Селіну, коли вона і Маргарита вже підходять і сідають за стіл. 

 — Дякую за комплімент, — ввічливо каже вона, — але я не ходжу нікуди без Влада. 

— Лексе, я, здається, чітко сказав, — я насуплююсь і стискаю в руці документ. — Якщо тобі не потрібен такий клієнт, як я, ми з Селіною можемо встати і піти прямо зараз. 

— А чому це дівчина нікуди без тебе не ходить? — раптом питає Лекс. — Може, ти її тримаєш в заложниках? Селіно, якщо це так, моргніть двічі! — каже аж надто серйозним тоном і дивиться прямо на Селіну.

—  У вас гарне почуття гумору, — відповідає вона. — Але я не ходжу, бо сама не хочу. Я взагалі не надто люблю кудись вибиратися. 

— Ой, та я впевнений, то Влад просто боїться, що вас хтось украде! — заявляє Лекс. 

— Ну, про його страхи питайте в самого Влада бо я не в курсі, — Селіна розводить руками. — Але я не річ, щоб мене викрадати. Тому такий розвиток подій малоймовірний. 

— Повірте, викрадення — доволі часта річ серед близьких людей когось багатого і впливового, — каже Лекс.

В принципі, я розумію, що це правда. Влане, може саме через це я й не перебиваю Лекса. А може через те, що просто хочу краще пізнати Селіну?.. В будь-якому разі, якщо він буде підбивати клинці до неї, я просто розірву контракт. А може зроблю щось гірше… І тоді він точно не буде як більмо на оці. 

Але зараз я тримаюсь. Я не хочу, щоб Селіна боялась мене чи щось подібне. Розберусь з ним наодинці. 

Селіна, немов прочитавши мої думки, усміхається мені. 

— Ну, в нас є охоронці, — каже вона до Лекса. — Тому я спокійна в цьому плані, вони дуже надійні люди…

— На кожну надійну людину знайдеться вправний кілер, — Лекс відпиває вина і дивиться прямо на Селіну. 

— Досить, — все ж втручаюсь я, встаючи з-за столу. — Ану пішли зі мною.

— Владе, що це ти? — він все ж встає, але продовжує ніби насміхатись з ситуації. — Я ж щиро переживаю за Селіну, яка, вочевидь, тобі дуже дорога.

Я ж тим часом знімаю з лівої руки кільця і годинник, повільно кладу це все на стіл. Здається, Селіна щось каже, але я вже не чую. Що ж, не хочеш виходити, вирішимо все тут. 

Щойно весь метал опиняється на столі, я одразу ж вмазую йому в обличчя, та так, що Лекс перечіпається через стілець і падає на спину.

Хруст його носа під моїм кулаком віддається луною в моїх вухах і змушує усміхнутись.

Одразу ж навколо нас зʼявляється четверо: два його охоронця і два моїх. Вони направляють пушки одне на одного. Я тим часом заново вдягаю годинник і кільця.

— Селіно, ми йдемо, не хочу проводити час в компанії того, хто сміє патякати щось в твою сторону, — я подаю Селіні руку, щоб допомогти встати. 

Вона піднімається і підходить ближче до мене. Не бачу, щоб вона дуже злякалася, на її обличчі скоріше цікавість.  

— Більше тобі не працювати в цьому місті, — додаю я. — Повір, за погрозу Селіні ти будеш розплачуватись дуже довго, Лексе, готуйся…