14. Влад. Нікому тебе не віддам

Не знаходжу собі місця, поки чекаю на сигнал…

Селіна мала подати мені один з двох сигналів: перший — якщо все піде як по маслу, і вона просто вийде "попудрити носика", а я тим часом зайду і задам необхідні питання тоді, коли Радомир не зможе мене обманути, а другий — якщо будуть якісь проблеми і їй буде необхідна наша допомога. 

 Мої хлопці вже потурбувались про двох охоронців, які були на шляху до каюти Радомира, але ще двоє є в каюті капітана. Я сподівався, що ми розберемось з усім швидко і Рад не встигне викликати підмогу.

Мені здається, що час тягнеться аж надто повільно, аж ось на телефон приходить сигнал… Тривожна кнопка!

— Вперед, — тихо кажу я. — Ви заходите через балкон сусідньої каюти, я його відволічу!

— Але босе… 

— Вперед! — кажу, і щойно вони заходять в сусідню каюту, дістаю з кишені пістолет і розпахую двері каюти, де знаходяться Селіна і Радомир. — Ану кинь ножа, інакше в тобі зʼявиться парочка зайвих дірок, Раде!

— Що? Та ти ж цю шлюшку побоїшся прострелити, хіба ні? — скалиться він.

— Скажи пароль від "Асмодеї", і я не прострелю тобі черепа, — продовжую я. 

— Пароль — день народження дитини головного охоронця в день проникнення! Але тобі  нічого не допоможе, "Асмодея" неприступна і ми — тільки зовнішній контур! — він прикладає ножа до горла Селіни. — Я вбʼю її, зараз!

Я хочу вистрілити, і знаю, що можу, знаю, що мені вистачить влучності, однак не можу поворушитись. Мною заволодіває страх. 

Та саме в цю мить Селіна, що була, здається, без свідомості, раптом приходить до тями і кусає Радомира за руку. Той від несподіванки скрикує і відштовхує її від себе. Вона падає на підлогу. 

І в цю мить моя рука діє на автоматі. Одна мить і клятий ніж летить геть з його руки. Я потрапив саме в ніж, а не в його долоню, бо не хотів ранити людину при ній. 

Швидко підбігаю до Селіни і допомагаю їй встати, а потім дістаю мобільний і відправляю код своїм людям, які вже на місці. Пароль не встигнуть змінити, а у нас вже все було готове для цієї операції. 

— Ви не встигнете, щойно ти підеш, наші змінять пароль! — заявляє Рад.

— Хто ще не встигне, — усміхаюсь, беручи Селіну під руку. 

І тільки в цей момент адреналін, на якому я був весь цей час, трохи відпускає. Несподівано для себе розумію, що тут і зараз я міг її втратити і усмішка зникає з мого обличчя. 

Тепер вже не думаю ані про операцію, ані про код.

— Селіно, ми йдемо звідси, — направляю пістолет на Рада. — Кидай мені свій телефон. 

— Це тобі не допоможе!

— Негайно! — кричу, і цей придурок нарешті кидає мені свою трубу. 

Я підбираю його і одразу ж підходжу до вікна каюти і викидаю мобільний в воду.

— А тепер ми підемо, — кажу, сильніше притискаючи до себе Селіну…

***

Не відпускаю ані коли ми виходимо з яхти, ані коли їдемо в машині. Не хочу нічого говорити при охороні, тож просто притискаю Селіну до себе всю дорогу додому. 

Коли ми заходимо всередину, даю охороні відмашку стерегти нас зовні і ми з Селіною нарешті залишаємось наодинці. В цю мить я просто обіймаю її:

— Більше не зможу брати тебе на завдання…

— Але ж у нас все вийшло, — відповідає вона щасливо. — Він сказав пароль… 

— Ти перестаралась, Селіно… Це було надто небезпечно. Він зрозумів, що ти підсипала йому сироватку… — я зітхаю. — Все ж, це не робота для дівчини, тим паче такої тендітної.

— Просто в нього дуже чутливий смак, і він відчув, що напій якийсь не такий, — виправдовується вона. — А що це за Асмодея? 

— Ні, я не скажу, не хочу вплутувати тебе в це ще більше… — хоч і кажу так, мій голос не надто впевнений. Все ж, Селіна дала йому сироватку і, певно, заслужила знати нащо це все було потрібно… 

— Ну будь ласка, мені дуже цікаво, — вона дивиться на мене широко розплющеними очима. — Я хочу й далі допомагати тобі…

— Ні, не скажу, — вперто кажу я. — Селіно, ти маєш просто сидіти вдома… В безпеці. Більше ніяких вилазок, я ж сказав. Асмодея — це місце… І щойно мої хлопці його зламали, все завдяки тобі. Але більше в подібному участь ти не братимеш. 

— Ну, може, я зможу брати участь в чомусь іншому? — вона обвиває руками мою шию і я бачу її обличчя так близько, що можу роздивитися своє відображення в її очах. А потім вона припадає губами до моїх губ…

Що ж ти робиш зі мною…

Обіймаю її міцніше, притискаю до себе і прикриваю очі. Вперше вона сама цілує мене і це зводить з розуму. Її так заводить небезпека, чи я?...

Поглиблюю поцілунок і думаю, що сьогодні я її не відпущу… Сьогодні я зайду далі, раз вона така смілива… Я піду до кінця. Поруч із нею я вже не можу думати раціонально і колись це вбʼє або мене, або її, якщо не нас обох разом. 

Але про це я подумаю завтра.

На секунду відриваюсь від її губ, розплющую очі, і наші погляди одразу  зустрічаються.