8. Влад. Хай все йде своїм ходом...

Коли бачу Селіну, то раптом розумію, що не зможу. Це була дурна ідея. Але при ній приобіймаю секретарку за талію і йду далі. Хай не переживає, що я буду зазіхати на її честь, так тільки краще. 

Коли ми проходимо до спальні і я зачиняю за нами двері, то одразу відпускаю її: 

— Алісо, сядь посиди на кріслі, —  я вказую рукою на крісло. — А за півгодини підеш.

— Що? — Аліса розгублено дивиться на мене, очевидно, що вона не очікувала чогось подібного. 

— Що чула, — я знизую плечима і йду до свого столу. Тут в мене стоїть і мій домашній ноутбук.

Я сідаю за стіл і розкриваю ноут, заходжу на пошту і починаю переглядати звіти моїх хлопців. 

— Владе… — Аліса підходить ближче і торкається долонею мого плеча. — Я думала, що ми прийшли не за цим, — каже, нахиляючись до мого вуха. — Я ж бачила, ти хотів зовсім іншого… 

— Передумав, — знизую плечима. — Іди додому, звернись до одного з моїх хлопців, тебе підвезуть.

— Все через ту дівчину? Хто вона? Її не було тут минулого тижня… — дивиться на мене звинувачуююче. 

— А хто ти мені така, щоб я тобі щось пояснював? — я схиляю голову на(?)бік. 

— Я, я… Ти мені завжди подобався, ти ж знаєш… — її губи починають тремтіти, здається, вона ось-ось заплаче. 

Але я проігнорував її. Відкрив чергового листа і повністю занурився в роботу навіть не дивлячись на неї. 

— Обіцяю, Владе, ти ще пошкодуєш! — каже вона аж надто голосно, а потім сильно гупає дверима в спальню.

Ну, може й справедливо. Я не мав вплутувати в усе це ще й сторонніх людей. 

Мені хотілось відволіктись від Селіни, але з кожним днем я навпаки все більше і більше привʼязуюсь до неї, це неправильно. Можливо, все пройде, коли скінчиться цей тиждень?

Сам не розумію, коли виходжу зі спальні і опиняюсь біля дверей її кімнати. Стукаю, а серце чомусь починає битися трохи швидше.

За дверима тиша. Я вже думаю було, що вона спить, але через пару хвилин чуються кроки, і Селіна відчиняє двері. Вона  замотана в плед, тільки очі виглядають. 

— Я привів її, щоб ти приревнувала, — кажу я прямо. — Навіть не знаю, як в голову прийшла ця думка. Здається, ти мені подобаєшся.

Вона здивовано дивиться на мене. Спершу в її очах я бачу недовіру, але раптом вона змінюється надією.

— Правда? — перепитує Селіна. 

— Ага, — киваю. — Це якось незвично. Не памʼятаю, коли мені хтось подобався. Ну таке було, але дуже давно. 

 — Ти теж мені подобаєшся, — раптом каже вона.  — Але я зараз так погано виглядаю…

Я усміхаюсь і одразу ж обіймаю її, пригортаючи до грудей, але не розриваючи наш зоровий контакт. 

— Коли побачив тебе на сходах, думав спочатку, що якраз добʼюсь свого, але замість всього відчув роздратування. Не хочу робити тобі неприємно і боляче. А виглядаєш ти завжди гарно, — торкаюсь долонею її щоки.

 — Дякую за весь цей одяг, — вона показує рукою на крісло, де лежить та сама червона сукня, в якій я бачив її на сходах, а поруч стоять туфлі. — Мені все дуже сподобалось. Але не обов’язково було купувати так багато. Я ж пробуду тут всього тиждень…

— Якщо захочеш, ти… — я на секунду змовкаю, але потім рішуче дивлюсь їй в очі. — Ти можеш залишитись. Я все так само не буду вимагати від тебе нічого, хай все просто йде своїм ходом, що скажеш? 

Я помічаю, що її обличчя починає аж світитися від щастя.

— Правда? — перепитує, наче не вірить, що я  не жартую. — Я можу залишитись? Я все відпрацюю, можу прибирати, чи ще щось робити. Готувати вмію…

— Просто живи спокійно, давай уявимо зараз, що ми… Ну не знаю, сусіди? І зустрічаємось, щось таке, — розумію, що все одно трохи переживаю. — Ти будеш зустрічатись зі мною?