7. Селіна. Моє велике розчарування

Я повертаюся до своєї кімнати ( дивно, що вже звикла казати про неї “моя”, хоча провела тут усього одну ніч). Вмикаю телевізор, бо не знаю, чим ще зайнятися. Перемикаю з каналу на канал, поки не знаходжу якийсь пригодницький фільм про шпигунів. Зацікавлено втуплююся в екран. Я люблю такі історії, де, здавалося б, простий з виду герой в результаті здійснює щось надзвичайне — рятує президента чи навіть цілий світ…

Думаю, що сама хотіла б жити таким життям. Досі в моїй особистій історії не було нічого хорошого. Одні втрати та випробування. Але зараз стався поворот, сподіваюся, на краще. Я маю не втратити цей шанс. Маю довести Владу, що можу дуже гарно виконувати всі його завдання, що  можу бути незамінною для нього. Тоді, можливо, він залишить мене в себе не на тиждень, а довше? Добре було б назавжди. Я могла б працювати у нього, хай навіть прибирати в домі чи робити ще якусь роботу. Головне не повертатися більше в той бордель. 

Вирішую, що коли він повернеться, попрошу його про це. 

А якщо він не захоче? 

Ця думка так тривожить мене, що я відволікаюсь від подій на екрані. 

Підходжу до дзеркала і дивлюся на своє відображення. Виглядаю трохи незграбно в його речах. Може, якби я була красивіша, то він і залишив би мене, а так навряд. 

Саме цієї миті двері відчиняються, і заходить один із охоронців з купою пакетів в руках.

 — Владлен Арсенович сказав занести, — бурмоче він і виходить. 

Мною заволодіває цікавість. Я, немов дитина, яка отримала новорічні подарунки, починаю швидко розпаковувати речі і приміряти їх.  Кручусь перед дзеркалом, цікаво, що все мені підходить просто ідеально.

Через деякий час з’являється інший охоронець, який каже мені спуститися вниз. Я якраз була у футболці і джинсах, тож вже почуваюся більш впевненою. Виявляється, там вже чекають перукар і  манікюрниця, а за кілька днів, перед тим, як ми їхатимемо на яхту, ще прийде візажист. Я відчуваю себе так, немов потрапила на одне з тих телешоу, де з якоїсь селянки роблять принцесу. 

Мене  підстригають, фарбують волосся, вищипують брови, приводять до порядку нігті, а мені все ще не віриться, що це відбувається зі мною. Думаю, раптом я прокинуся в нашій убогій квартирі, і з’ясується, що це був всього лиш сон? 

***

Після того дня з грозою я думала, що між нами з‘явився якийсь зв‘язок, але наступні пару днів я практично не бачила його вдома. Він йшов рано і повертався пізно і ось сьогодні я вирішила зробити йому сюрприз. Ну, і нарешті поговорити про те, що мене тривожило усі ці дні. 

Думаю, що до вечері Влад вже точно з’явиться, тож вирішую застати його зненацька. Вибираю одну з найнарядніших суконь серед своїх обновок  — червону, яка облягає фігуру та має спокусливий виріз. Сюди б ще якесь намисто чи кольє, але чого нема, того нема. Взуваю туфлі на підборах і тренуюся ходити в них по кімнаті, поглядаючи при цьому в дзеркало. Адже  на яхті я маю почуватися впевнено. 

Так минає ще якийсь час. Але Влада все немає. Вирішую спуститися донизу і поглянути, може він уже приїхав? Хочеться, щоб він побачив мене в новому образі. 

Іду до сходів, берусь рукою за перила, бо все ще почуваюсь трохи невпевнено на цих високих підборах, але коли проходжу пів прольоту, несподівано зіштовхуюсь з дівчиною в чорній сукні. По її вигляду чомусь думаю, що вона з закладу типу мого… В горлі застрягає клубок. 

— Ходімо, — Влад, якого я одразу й не помітила, приобіймає її за талію і веде нагору, не звертаючи на мене уваги…  

Я стою й дивлюся на них. Відчуваю таку образу, що краще б він вдарив мене, тоді б не було так погано на душі. Він просто обходить мене, немов якийсь предмет інтер’єру, річ, яка не гідна його уваги. 

Я проводжаю їх очима. Чую, як дівчина сміється і щось йому говорить, не розбираю слів, але впевнена, що вони сміються наді мною. Над тим, що я така тупа, думала, що зможу його зацікавити, що сподобаюся йому. Як він тоді казав, у борделі, про мене: “Головне, що вона чиста”? Ото і все, що йому важливе — не моя зовнішність, не моя душа, а тільки те, що я невинна.

А я вже собі набудувала планів, як остання дурепа.. Розвертаюся і йду до своєї кімнати. Знімаю сукню і кидаю на крісло, там же залишаю туфлі. Розпускаю волосся. Одягаю його футболку і забираюся під ковдру. Мені хочеться плакати, але я не можу. Потім беру край футболки і прикладаю до обличчя, вдихаю легкий аромат його одеколону, який зберігся на тканині. Заплющую очі і уявляю, що Влад поруч зі мною.

І тільки тут нарешті починаю плакати…