6. Влад. "А ти сам когось убивав?"

Це абсолютна правда. Не знаю, чому так привʼязуюсь до неї в перший же день знайомства. Певно, треба абстрагуватись, бо це тільки тимчасово. Однак… А що буде з нею, коли вона повернеться до свого дядька? Хоча, чи маю я думати про подібне? Я всього лише найняв її на тиждень, так все має і залишитись. Я не буду брати на себе відповідальність за ще одне життя, вона практично дитина, я не зобовʼязаний цим займатись…

Хоч і намагаюсь себе запевнити в усьому цьому, але якось на душі все одно неспокійно, тож довго не можу заснути… Єдине, що вирішую, так це те, що мені не потрібно зближуватись з нею ще більше, це може бути небезпечно…

***

Зранку після душу дзвоню своїй куховарці і прошу підготувати сніданок на двох. Не знаю, що вона любить, і що хоче, тож прошу Марію приготувати практично шведський стіл, прямо як в єгипетських та турецьких готелях. 

Час тягнеться довго, але щойно стрілка вказує на девʼяту, одразу виходжу з кімнати і підходжу до дверей Селіни.

Секунду стою перед ними, а потім все ж стукаю.

— Хто там? — чується її насторожений голос. 

— Селіно, добрий ранок, це я, Влад. Ти вже прокинулась? Ходімо снідати, — намагаюсь звучати дружелюбно і невимушено.

Дівчина відчиняє двері, і я бачу, що вона досі в тій самій чорній сукні і боса. Я й забув, що мав подбати про новий одяг і взуття для неї.

— А тобі все ще нічого не принесли? — кажу злегка роздратовано і дістаю з кишені мобільний. — Зараз я їм влаштую, я ж просив!...

— Не треба, все нормально, — заперечує вона. — Може, в них якісь важливі справи. 

— Ти не будеш ходити в цій сукні, — кажу, відрізаючи і хапаю її за руку. Одразу тягну до дверей своєї спальні.

Вона вся стискається, дивлячись на мене наполохано. ʼ

— Ой, пробач, — відпускаю запʼясток перед дверима до кімнати. — Зараз візьму тобі хоч якусь футболку та штани. Буде велике, але чисте. Почекай тут, добре? 

Селіна киває, зупинившись за крок від дверей, я ж заходжу до спальні. Швидко проходжу до шафи, витягаю білу футболку та шорти чорного кольору, і одразу ж повертаюсь до передпокою.

— Ось, — простягаю їй речі. — Походиш півгодини-годину, я зараз їм все одно подзвоню. І якщо за годину не буде речей, то їм не позаздриш… Почекаю на тебе тут, давай швидко.

Вона повертається до своєї кімнати, зачиняючи двері, я ж тим часом швидко дзвоню своїм щодо речей.

За кілька хвилин Селіна виходить уже перевдягнута. Трохи кумедно виглядає, бо речі на неї завеликі, але разом з тим це додає їй якоїсь спокусливості. 

— Може, лишити все так, знаєш, мені подобається, як ти виглядаєш зараз, — усміхаюсь я.

"І пахнеш… Моїм порошком і тому подібне. Це якось так незвично…" — це вже додаю подумки. 

— Якщо хочеш, можу носити ці речі, — знизує плечима. — Для мене не має особливого значення, в що одягатися…

— Але ж хіба ти не дівчинка? — питаю, коли ми спускаємось сходами. — Всі, з ким в мене були ті чи інші стосунки, були помішані на одязі… 

— Дядько забороняв мені носити короткі, обтягуючі речі, взагалі хотів, щоб я виглядала якомога непомітніше. Казав, що не потрібно привертати увагу чоловіків, бо вони можуть образити мене…

— Навіть не знаю що сказати, — зітхаю. — Знаєш, мене вже порядком дратує цей твій дядечко, хоч я його й не знаю…

 — Я часто мріяла, що вб’ю його, — раптом говорить вона, дивлячись мені у вічі. — Але так і не наважилась…

Мене шокує та щирість, з якою вона каже ці слова. Скільки вона пережила в такому віці? Я не маю думати про неї, як про жінку, вона ж ще дитина… Тим паче, так травмована…

— Напевно, я не можу казати щось типу "я розумію тебе", але… Ти здаєшся мені надто доброю, щоб когось вбити, — кажу у відповідь. — Повір, я в цьому житті бачив не одного вбивцю, і знаю, про що кажу.

— А ти сам когось убивав? — з цікавістю питає вона. 

— Особисто? — перепитую.

Не знаю, що хочу почути. Не хочу виглядати перед нею поганцем, але й обманювати теж певно не буде правильним рішенням, особливо після того, як вона так відкривається мені.

— Ну, ти міг сказати своїм хлопцям, щоб вони когось вбили? — припускає вона. 

— На мене було скоєно дуже багато замахів, — знизую плечима. — В процесі мого захисту було вбито не одну людину. Але ціленаправлено людей я не замовляв, якщо ти про це. Ну і тим паче не вбивав сам.

— Ясно, — вона зітхає. 

— Розчарувалась? — не знаю, чому запитую це. 

— Ні, просто думала… Хоча це не має значення. Я думала, що..

— Що що? — дивлюсь їй прямо в очі.

— Думала, що коли зароблю багато грошей, найму когось, щоб убили мого дядька. Тоді переїду в інше місто, зміню ім’я, зовнішність, усе… Ну, щоб мене не знайшли. 

— Зрозуміло, — я не знаю, що їй сказати. 

Мене шокує, що її життя таке яке воно є. Причому я ж вже не раз був у борделях, але… Чому вона так зачепила мене? Все через те, що я взяв не розкуту баришню, згодну на все?... Я не розумію, в чому її особливість. Певно, справа в тому, що я сприймаю її як дитину?...