5. Селіна. Моя фобія

Я боюся його, хоч він зараз і не виглядає таким небезпечним, як раніше. Розумію, що він цілковито непередбачуваний, і стараюся не злити його. Якщо буду поводитися сумирно, то може, мене не так ретельно охоронятимуть, і я зможу втекти? 

Поки йдемо на кухню, крадькома озираюся навколо, запам’ятовуючи розташування кімнат у будинку. 

Аж ось ми опиняємося у величезній кухні, він підходить до холодильника і відчиняє його. 

— Ну, ти хоч не вегетаріанка чи ще якесь новомодне віяння? — запитує він, проглядаючи полички.

 — Ні, — відповідаю я.  Я й справді нічим таким не страждаю. 

— Це добре, — він дістає з холодильника пару видів ковбаси і сиру. — Хоча ні, певно, краще щось тепле, — кладе це все назад і дістає щось в сковорідці. — Куховарка готувала мені спагетті з морепродуктами. Їси таке? 

 — Так, — відповідаю, відчуваючи, як рот миттю наповнюється слиною. Я не їла нічого з самого ранку. 

Він усміхається і бере сковорідку, закриває за собою холодильник, а потім ставить сковорідку на підставку під гаряче. Після цього дістає з кухонної шафи дві тарілки і починає насипати в них спагеті.

Коли все насипано, він ставить першу з тарілок в мікрохвильовку, а сам повертається до холодильника:

— Тут, здається, були якісь овочі… Я їх взагалі рідко їм, але мені завжди подають спагеті та інше разом із овочами, — каже він, дістаючи пачку листяного нарізаного салату. — О, і різати не треба, хіба помити, — він простягає мені пакет. — Ну, з тебе салат.

Я йду до раковини, викладаю салат в велику миску, яка стоїть поруч, і починаю мити. Він тим часом дістає першу тарілку з мікрохвильовки і ставить другу. Відчуваю себе дуже дивно… Як нормальна? Не знаю… Не памʼятаю, коли могла їсти що захочу і скільки захочу, навіть не знаю, чи було таке хоч колись, хоча б в ранньому дитинстві…

Коли мікрохвильовка пікає вдруге, я якраз перемішую вже залитий олією і засипаний спеціями салат. 

Владлен тим часом ставить обидві тарілки на стіл, а потім кладе біля них виделки і ножі.

— Пити що будеш? — запитує він, подивившись прямо на мене.

— Не знаю, — я гублюся. 

— Вино? Шампанське? Сік? — пропонує він.

 — Сік, — боюся пити спиртне, бо знову ж таки не знаю, чого від них всіх тут чекати…

— Добре, — він киває і дістає з холодильника пачку соку, після чого наливає його в дві склянки і ставить перед тарілками. — Ну що ж, можна і їсти. Сідай. 

Я сідаю за стіл і починаю їсти. Поглядаю на нього, а він дивиться на мене. 

— Смачного, — каже він, коли наші погляди зустрічаються.

— Дякую, вам теж, — відповідаю тихо. 

— Тобі, — виправляє. — Все ж, ми живемо в одному будинку, буде дивно звертатись одне до одного на ви. 

— Добре, — слухняно киваю. Відпиваю сік. Він здається мені найсмачнішим напоєм з усіх, які я коли-небудь пила. А це спагетті — найсмачнішою стравою в світі. 

Дивиться на мене якимось дивним поглядом... На мить так і завмираю, не в силах відвести очей, аж раптом чую страшенний гуркіт. Здається, весь наш будинок здригається від того удару. Я зойкаю і прикриваю голову руками. 

— Ти чого? — підлітає до мене несподівано. І обіймає…

Я думала, що коли мене торкнеться чоловік, я буду тремтіти, боятись, і відчувати огиду, але в цю мить, коли грім гримить вдруге зі ще більшою силою, ніж вперше, сама ледь помітно притуляюсь до нього, правда, до того поклавши свої руки між нами, як якийсь барʼєр, хай і невеликий.

Я боюся грози ще з дитинства. Не знаю чому мене дуже лякали звуки грому, але добре пам’ятаю, як дядько сердився і лупцював мене, коли я плакала. І чим дужче я кричала, тим більше побоїв сипалося на мою голову і спину, а грім заглушував все, і сусіди нічого не чули… Коли ж наступного дня він виводив мене на вулицю, то всі сердобольні жінки казали, який він молодець, що виховує племінницю, яку покинула рідна мати-шльондра…

Руки Влада обіймають обережно, не надто сильно стискаючи мене, ніби показуючи, що я все одно вільна, і це дає якусь крихту впевненості. Не знаю, скільки проходить часу, але гроза нарешті вщухає, як і сам дощ.

— Ти як? — його голос звучить злегка стурбовано.

— Все добре, — намагаюся відповідати спокійно, але зуби досі цокотять, а руки тремтять. 

— Не бійся, — він несподівано проводить долонею мені по голові, ніби я маленька дитина. — Гроза вже скінчилась. 

— Вибачте, — кажу я і одразу виправляюсь. — Вибач. Я ненавмисне…

— Все добре, — відповідає заспокійливим тоном. — Хоча… Як ти будеш спати, якщо так боїшся грози? Сьогодні обіцяли дощі всю ніч… Тож це може повторитись.

Я дивлюся на нього і мовчки знизую плечима. 

— Постараюся бути тихо, — кажу після паузи. 

— Якщо прокинешся, можеш зайти до мене, моя спальня навпроти, — несподівано пропонує він. — Тобто… Просто прийти, я можу обійняти, як зараз. Якщо це хоч трохи полегшує твою фобію.

— Добре, — киваю я, хоча знаю, що ні за що не піду до нього в спальню.