Розділ 6/1

Астеррійське узбережжя, Гардландська протока, на захід від Руддлану.

Галаель лежав на дні баркасу, що мірно погойдувався на хвилях, і дивився в небо, на хмари, що пропливали над його головою.

Він не випускав весел з рук ні на мить, продовжував веслувати всю ніч, доки на горизонті, в ранковому серпанку, не замаячив крутий кам'янистий берег. Тепер він міг дозволити собі трохи відпочити.

Голоду він не відчував, зате його вже давно й наполегливо мучила спрага. Йому також треба було змити засохлу кров: рани вже затяглися, не залишивши навіть рубців там, де пройшла регенерація шкірного та кістяного покривів.

Ще одна регенерація.

Галаелю починало подобатися його нове тіло – сильне, м'язисте, раніше воно належало молодому чоловікові, який мав навички бійця. На додачу до тіла смертного (цього разу вибір виявився вдалим) до Галаеля потроху поверталися ті здібності, якими він володів у своєму світі.

Він підніс руку до голови, обережно помацав її там, де в момент перевтілювання ще зяяла відкрита рана. Прикро, що череп такого велетня, як Джодок Залізний Кулак розколовся, як шкаралупа порожнього горіха. Проте регенерація пройшла успішно. Він більше не був паном Гріфідом із дому Техейбарт. Залишалося лише сподіватися, що тут, на астеррійському узбережжі, рудд на ім'я Джодок Залізний Кулак не був таким пізнаваним як у себе на батьківщині.

Піднявшись, Галаель схилився над хвилею, що вдарила в баркас, побачив своє відображення – похмуре бородате обличчя в обрамленні яскраво-рудого волосся – і задоволено кивнув головою. Зачерпнув повну жменю води і хлюпнув її на сплутані лохми, щоб змити з них кров, що запеклася.

Над ним у літаючому польоті застигла велика чайка.

До слуху Галаеля долинув плескіт хвиль об берег і мірне шарудіння гальки. Він повернув голову – сива стрімка скеля насувалася прямо на нього. Не чекаючи, коли баркас уткнеться носом у сірі кам'янисті брили, Галаель вистрибнув із нього і, розмашисто забираючи руками, поплив до берега. Вибравшись із води, видерся по скелі на саму вершину і побачив темно-зелену смугу лісу.

Це відкриття його втішило. Найменше йому хотілося зустрічатися зараз із людьми. Потрібно було відновити сили, зорієнтуватися на місцевості, обміркувати свої подальші дії.

Ліс зустрів Галаеля сутінком і незрозумілою зловісною тишею. Тут не було чути навіть пташиного щебету. У міру того, як він заглиблювався в його надра, рослинність ставала все густішою, утворюючи стіни з вікових дубів, сосен та папоротей. Серед стовбурів, покритих мохом і грибними наростами, місцями чорніли острівці смердючої жижі, що тремтіла, наче була жива. Над ними клубами вився туманний серпанок. Повітря було спертим, нерухомим, у ньому відчувався запах гнили і... смерті.

Дорога через болотистий дрімучий ліс була важка. Часом її перегороджували безладно навалені дерева і батоги хижого дикого плюща, що звисали з могутніх гілок. Галаель ступав обережно. Гнилі стволи розсипалися від дотику ноги; ті, що були твердіші, але слизькі від вологи, ускладнювали кожен крок.

Нарешті він намацав ногою колоди гаті, прокладеної лісовими жителями. Незабаром вона привела його до поселення.

Людське житло виглядало через гущу дерев у вигляді круглих, критих очеретом хатин, з сараями, городами і коморами, що примикали до них. Низькі паркани з жердин розділяли двори, які були розташовані не в певному порядку, а абияк, і ніби шукали усамітнення в тіні дерев. Під стінами будинків і між ними весь простір заріс кущами дикої малини та колючим реп'яхом.

Галаель із жадібною цікавістю розглядався навколо себе.

Картинка за картинкою, одна сцена життя селища змінювала іншу, а повітря поступово оголошувалося багатоголосим гомоном.

Ще недавно життя кипіло тут у всіх його проявах. У будинках скреготіли жорна та постукували ткацькі верстати. У кожному дворі заливалися гавкотом собаки. Далеко розносилися дзвінкі голоси дітей. Понукали коней і голосно перемовлялися чоловіки. Тут і там біля парканів чи у дворах розмовляли жінки. Лунали вибухи життєрадісного сміху юнаків та дівчат. Злітала в небеса пісня з нехитрими, але зрозумілими всім, близькими кожному серцю словами.

Життя цих людей, які добували хліб працею своїх рук, було нелегким, сповненим щоденних турбот, але мирним. Доки сюди не прийшли вороги – теж люди, але войовничі, які не знають ні спокою, ні терпіння, ні поваги до сусіднього племені...

Надивившись на безлюдне селище, Галаель попрямував до найближчого будинку. Постукав у двері і прислухався, чи не пролунають у тиші кроки господарів. Будинок відповів йому безмовністю.

Взявшись за дверне кільце, Галаель відчинив двері – і на нього відразу наринула хвиля задушливого смороду тіл, що розкладаються.

Нічого не залишалося, як піти геть і продовжити пошуки житла, яке підходить для ночівлі.

Він обійшов усі будиночки, і скрізь було одне й те саме: з дверей, що відчинялися, тягнуло гнильною затхлістю.

Тим часом сонце вже схилялося на захід. Сонячні промені з рожевих ставали багряними, пронизуючи потемніле небо, наче пофарбовані кров'ю стріли. На землю лягали непроникно-чорні тіні.

Згорнувши в глухий провулок, що густо порос травою, Галаель постукав у двері останнього, крайнього будинку з підсліпуватим віконцем, над яким звисала рвана павутина.

Однак і тут на нього чекала невдача: у будинку на грубо збитому дерев'яному одрі лежав небіжчик. Начебто нічого незвичайного, але все ж таки одна деталь насторожила Галаеля. На відміну від тих понівечених бойовими сокирами тіл, що він бачив в інших оселях, цей нещасний залишився цілим і неушкодженим. Здавалося, він зовсім не був мертвим – просто заліз на стіл посеред кімнати і заснув.

Галаель увійшов у будинок, прикрив за собою двері, що криво висіли в петлях, і уважно озирнувся.

Уздовж дальньої стіни стояли глиняні горщики, в яких, зважаючи на все, зберігали воду та їжу. Тепер із них несло тухлятиною. З одного горщика висунув голову щур і, побачивши непроханого гостя, швидко втік. Галаель не втримався і зазирнув у горщик. На дні залишилися крихти солонини, якими повзали огидні чорні жирні жуки. В іншому горщику, де господарі тримали питну воду, тепер плавали дохлі миші та щури. Біля стіни валялася ціла купа вбитих і випатраних гризунів, а поряд з нею, на підлозі, Галаель знайшов і знаряддя вбивства – довгий кинджал, весь у бурих засохлих плямах крові.