Розділ 5/2

Дочекавшись, коли в замку все стихне, Дивона закуталася в темний дорожній плащ із капюшоном і, вислизнувши зі своїх покоїв, злилася з мороком коридору. Безшумно, наче привид, спустилася вузькими гвинтовими сходами і вийшла у двір.

Осінні сутінки вкрили Мерсінський замок темною вуаллю.

У чорній драговині рову, що тягнуся вздовж кріпосних валів і опускався під міст, не замовкав жаб'ячий хор. Повітря було оковане дрімотою – і замок теж поринув у сонну тишу. На сутінковому небі виділялися численні прямокутні, з вузькими бійницями вежі, а в підніжжі Західної стіни мерехтіли вогні нічної варти.

Неприступна Західна стіна, висічена в товщі скелі, нависала над замком, ніби будь-якої миті була готова обрушитися на нього. Насправді, ця грізна твердиня захищала королівську резиденцію. Західна стіна була побудована першим астеррійським правителем Рулхоном Відважним, і, казали, якби не було її, не було б і Мерсінського замку. Замок, як і раніше, залишався надійною незламною цитаделлю, але в порівнянні з новим житлом астеррійської знаті виглядав як первісне похмуре чудовисько.

Намагаючись не привертати до себе увагу варти, Дивона крадучись пішла вздовж стіни, притискаючись до кам'яної кладки, вкритої плямами моху. І незабаром опинилася біля королівських стайнь. Через напіввідчинені двері долинуло кінське пирхання, у повітрі повіяло запахом гною та сіна. Дивона швидко знайшла і зі спритністю вмілої наїзниці осідлала Мерліона, свого улюбленого жеребця, – і той виніс її зі стайні.

За декілька хвилин на міській вулиці почувся стрімкий тупіт коня, що скакав у весь опір. Він будив мешканців Мерсіна; вони насторожено прислуховувалися, а потім знову закутувалися в ковдри, радіючи, що це не вони зараз у дорозі під похмурим нічним небом.

Виїхавши за міські стіни через давню напівзруйновану аркаду, Дивона повернула коня на Кернейську дорогу. 

У небі світив повний місяць, заливаючи своїм сумним світлом сади, городи та широкі простори полів, що тяглися до самої гряди Кірра, гірські вершини якої чорніли вдалині, як тіні міфічних гігантів. Дивоні неважко було розглянути, що дорога розгалужується: одна веде до Сатрії, інша – до морського берега. Дівчина попрямувала у бік Кернея, ні на хвилину не втрачаючи надії опинитися там раніше, ніж наймані вбивці, надіслані Дерфелем.

Вона гнала Мерліона без перепочинку і зупинилася, лише коли сонце, що сходило, залило своїм рожевим світлом навколишні пагорби. З одного боку зеленіли лісисті круті схили, з іншого – відкривалася панорама портового міста і було видно гарні вілли, що спускалися до моря.

В останнє десятиріччя Керней занепав порівняно з колишньою пишністю і могутністю, яким колись заздрили його багаті суперники – Крустумія та Сатрія, що також мали вихід до моря. Місцеве населення займалося головним чином рибним промислом і частиною улову платило данину королівській скарбниці. Зі свого боку Мерсін гарантував жителям Кернея безпеку від набігів кочівників із пустелі Ка'аві та від піратських вторгнень із моря.

За два з половиною скеати Дивона довірила Мерліона наглядачеві доків, а сама попрямувала вздовж молу, збудованого з масивних кам'яних брил. Біля причалу було особливо жваво. Скрізь снували носії, моряки, митники, купці і якісь люди, що горланили на всю горлянку. Декілька кораблів стояло на ремонті; на палуби інших були перекинуті сходи, якими нескінченною низкою перебігали носії з мішками чи тюками на плечах. Навколо стояв густий запах корабельної смоли, гниючих водоростей та риб'ячих ошметків.

- Коли очікується прибуття корабля «Громова стріла»? – запитала Дивона першого моряка, що попався їй на очі.

- «Громова стріла» вже прибула, – відповів той. І махнув рукою: – Он вона стоїть.

Серце Дивони упало. Де тепер шукати герцогиню Фреганську? Якщо вони розминуться, не виключено, що люди Дерфеля знайдуть Ферентіну першими.

- Ти когось зустрічаєш? Тоді тобі в таверну «Зламаний якір». Я бачив, як пасажири з «Громової стріли» зникли за її дверима, – підказав моряк, який прийняв принцесу за звичайну городянку. І додав з виглядом знавця: – Там огидно годують, зате випивка цілком стерпна.

Подякувавши чуйному моряку, Дивона поспішила до згаданої ним таверни. 

Ця таверна була найближчою до порту та найбільш відвідуваною. Там з ранку до ночі кутив різношерстий натовп: моряки, мандрівники, чужоземні купці різного штибу й городяни, які проводили своє дозвілля за кухлем пінистого елю або дешевого кислого вина. Над входом у таверну висіла потворна вивіска із зображенням огидного гнома, що наливав червоне, як кров, що згорнулася, вино у кухоль такого ж потворного орка. Орк сидів на величезному якорі, розколотому надвоє.

Ще жодного разу за всю своє недовге життя Дивоні не доводилося переступати поріг такого закладу. Але з чуток вона знала, що зазвичай у тавернах збираються найвідчайдушніші забулдиги і що вони не призначені для людей благородного походження. Якби дівчина не мала такої гострої необхідності, то негайно повернула б назад. Часу для роздумів не лишалося. Серце шалено билося в передчутті чогось хвилюючого; внутрішній голос підбадьорював Дивону, підказуючи, що вона прийняла правильне рішення і що їй нема чого боятися.

Увійшовши в таверну, вона окинула поглядом велике приміщення, де як завжди стояв дим стовпом. Шуміли матроси, жителі навколишніх сіл, жебраки, шахраї, що вдавали себе каліками, гравці в кістки, злодії всіх мастей та інші завсідники з сумнівною репутацією. З прихованим острахом подивившись на цих людей, принцеса щільніше закуталася у свій дорожній плащ і пройшла до вільного столика у дальньому кутку.

Щойно вона сіла на лаву, як до неї відразу підійшла дівчина-подавальниця приблизно одного з принцесою віку. Дивона замовила бадьорий напій із просмажених пряних зерен каббору  – рослини, яку астеррійські купці везли із Сабатії, і відкинулася до стіни, ховаючи обличчя в тіні капюшона. Дівчина намагалася не привертати до себе увагу, а сама пильно стежила за присутніми та прислухалася до їхніх розмов.