Розділ 5/1

Астеррія. Місто Мерсін, головна королівська резиденція.

Ніч тяглася, не приносячи ні сну, ні бажаної прохолоди.

Стояла середина осені, але було по-літньому спекотно. З боку замкового рову крізь безладний жаб'ячий хор  чувся спів цикад. Іноді в покої принцеси Дивони заринав гул монастирських дзвонів.

Це була старовинна традиція, яку ніхто не наважувався скасувати: дзвони дзвонили щогодини, монотонно відміряючи час і вдень, і вночі. Якщо не вдавалося заснути в проміжку між ударами, ніч могла перетворитися на нескінченний жах. І тоді настання світанку сприймалося як порятунок від цієї нав'язливої тортури дзвоном.

Дивоні не спалося не тільки через дзвони, невгамовних жаб і навіть не через набридливий писк комара, що кружляв у її обличчя.

З голови все не йшли думки про майбутню подорож до Руддлану, де на неї вже чекав її старий наречений. З тих пір, як тітка Ейдіс не залишила їй вибору, просто поставивши перед фактом, дівчина жодного разу не вийшла за межі своїх покоїв. Її мучила безвихідна туга й гостре почуття самотності. Наче раптово й одночасно опинившись у дорослому житті, вона потрапила у пастку. Про неї всі забули, і навіть Рейлін лише одного разу заглянула до сестри на кілька хвилин: щоб коротко повідомити останні новини і поділитися з нею надією, що король змінить своє рішення.

«Знаєш, мила сестро, – з сумом додала Рейлін, – мені все ще не віриться, що батько погодився розлучитися з тобою, видавши заміж за вождя варварів. Адже Руддлан – згубна країна і знаходиться за морем: щоб туди дістатися, знадобляться довгі і небезпечні дні шляху»...

Що ж, Рейлін може втішитися: її обминула лиха доля. Хоча, якщо добре поміркувати та вчинити за справедливістю, то на місці Дивони повинна була опинитися якраз молодша принцеса. Тому що, по-перше, за законом, у випадку, якщо у короля не залишилося спадкоємця чоловічої статі, по його смерті трон переходить до старшої принцеси. А, по-друге, з двох королівських доньок тільки Дивона більш годилася на роль наступниці батька у верховній владі. Причому, як у розумовому, так і фізичному сенсі. Але сталося так, що ці переваги її й згубили. Бо, бачте, Рейлін, наша ніжна фіалка, ні за що не витримає таких випробувань долі...    

Зітхнувши, Дивона перевернулася набік.

Несподівано через стіну, завішану барвистим гобеленом, до принцеси долинули приглушені голоси.

Дівчина відволіклася від своїх думок і дослухалася, здивована. За цією стіною, суміжною з її покоями, розташовувалася вітальня, де – час від часу – залишалися на ніч чужоземні посли. Але зараз, наскільки Дивоні було відомо, у замку не було гостей з інших країн... 

Цікаво, кому це надумалося навідатися у вітальню в таку пізню годину?

Дивона сповзла з ліжка, навшпиньки підкралася до стіни з гобеленом і обережно підняла його нижній край. Під гобеленом виявився крихітний, розміром з наперсток, отвір, прикритий чавунною заслінкою. Дівчина наблизилася до отвору і, безшумно знявши з нього кришку, приклалася до нього вухом. У кімнаті по той бік стіни розмовляли двоє: вельможна вдова графа Крустумського та пан Дерфель, голова королівської Таємної служби.  

- ...Мої люди нишпорять по всьому Мерсіну та його околицях, готові пройти вздовж і поперек все королівство, аби виконати ваш наказ, – пролунав у нічній тиші низький чоловічий голос. – Але, на жаль, ваша світлість, порадувати вас поки нема чим. Віщун втік, не залишивши жодного сліду: їм просто нема за що зачепитися...

- Не можу повірити своїм вухам! Що я чую, Дерфель?! – з обуренням відгукнулася на заяву свого нічного гостя графиня. – Ваші люди здатні виявити зрадника і розкрити змову в сусідній країні, але не можуть відшукати людину, яку знає в обличчя вся Астеррія! Така людина, як колишній королівський радник, це, знаєте, не голка у стозі сіна. Ви погано виконуєте свою роботу, Дерфелю, і вся ваша Таємна служба. Дуже погано...

- Він, зрозуміло, не голка, як ваша світлість зволили висловитися, – Дерфель, який, судячи з його голосу, був скривджений осудом графині, врешті решт погодився з нею.

Потім трохи помовчав і дозволив собі заперечити:

- Але часом буває так, що людину, яка вміє передбачати майбутнє, набагато важче знайти, ніж ту ж голку, що загубилася в соломі.

- Тіарнак – брехун і лицемір, виживший з розуму старий! Те, що деякі його прогнози чудово збувалися, простий збіг, а не знак особливої божественної прихильності. Йому вдалося втертися в довіру до придворних і короля, але я бачила його наскрізь! – Голос Ейдіс дзвенів від люті.

Однак через хвилину, коли вона заговорила знову, набув звичайного крижаного спокою, який завжди приховував її справжні почуття та наміри:

- Нагадаю вам, Дерфель: Тіарнак небезпечний тим, що дуже багато знає та водночас не дуже розумний, щоб приховувати чужі таємниці.

- Вибачте, але я не розумію, про що мова, – пробурмотів спантеличений незнанням справи Дерфель.

- Багато років тому мій батько, король Бреннус, звернувся до Тіарнака з проханням передбачити майбутнє дому Майленд з династії Ельвайлів. І той сказав, що Астеррією після смерті короля правитиме його родичка. Але коли король Бреннус загинув у бою, а на троні осів його первісток Арвен, Тіарнак злякався. Не бажаючи бути осміяним і викритим у невігластві, віщун посмів заявити у своє виправдання: «Династія Ельвайлів залишиться при владі, але Астеррією правитиме жінка!»

Терпляче пояснивши співрозмовнику причину свого гніву, Ейдіс замовкла; тому ж знадобився деякий час, щоб погадати над почутим.

- В чому ваше занепокоєння? – нарешті сказав він. – В тому, що ясновидець помилився і свою оману спробував виправдати новою вигадкою? Вибачте, ваша світлість, але я все ще не розумію. Хіба лжепророцтво вважається злочином? Тим більше, якщо воно нікому не завдало шкоди...

- Послухайте, Дерфелю, – владно перервала його Ейдіс, – у вас є мій наказ: знайти Тіарнака! І ви його знайдете! Ще мене турбує ця відьма. Я довго терпіла, але настав час позбутися її.