Розділ 1/1

1

Руддлан, незалежна острівна держава.

Він лежав не рухаючись, все ще невзмозі відкрити очі.

Тіло – його нове тіло – здавалося онімілим, але поступово набувало здатності відчувати, і з цією здатністю повернувся біль.

Що ж, треба визнати, перехід виявився справжнім випробуванням. У якийсь момент йому здалося, ніби він потрапив у каменедробилку, де з нього спочатку здерли всю шкіру, а потім переламали й подрібнили кістки. Йому також довелося пройти крізь палаюче пекельне полум’я, в якому будь яка жива плоть мала б обвуглитися і перетворитися у попіл. Але він залишився цілим і майже неушкодженим; він все розрахував правильно.

Камінь охолуджував його рани, полегшував біль. З мокрого волосся сповзали краплі морської води. Пахло вогкістю, димом і... темрявою.

Знайомий запах... Невже перехід ще не закінчився?

Він спробував розплющити повіки, але не зміг. Вони немов налилися свинцем.

Де він? Що це за місце? До яких берегів його прибило? І чому він раптом став таким слабким та безпорадним? Настільки слабким, що не може ні поворухнутися, ні відкрити очі...

Звідкись повіяло вітерцем, тепле повітря принесло з собою насичений запах солі і гнилих водоростей.

Він глибоко вдихнув вологе, пахнуче гниллю повітря незнайомого світу і, зібравши всі сили, знову спробував відкрити очі. Повіки розклеїлися лише на мить, але цього вистачило, щоб зрозуміти: він у печері.

Втомлений від витрачених зусиль (новий світ приймав його не надто гостинно), він трохи перепочив. Захотів торкнутися тіла, яке, як він пам’ятав, у багатьох місцях було обдерте до крові. І з полегшенням видихнув, коли виявив, що рани вже не кровоточать. Оновлення шкіри відбулося навіть швидше, ніж він припускав.

Його дихання стало розміренішим, і він знову почав занурюватися в глибоке забуття. Останньою його думкою було: «Що це все-таки за місце? Чи далеко звідси до якогось людського поселення?»

Наступне пробудження з чорних глибин забуття було різким і більш болючим. Здавалося, його руки і ноги охоплені мерзенними щупальцями Піфона, який, коли йому хотілося розважитися зі своїми побратимами, перетворювався на гігантського спрута. Але Піфона тут бути не могло. Тоді що ж утримувало його тіло прикутим до каменю?

Він швидше відчув чиюсь присутність, ніж здогадався, що, крім нього, в печері є ще хтось. І цей хтось був налаштований вельми рішуче: від нього віяли хвилі злості, цікавості і жаги крові.

Йому захотілося закричати, видати якийсь загрозливий звук, але з губ зірвався лише слабкий стогін. Важкі повіки нарешті відкрилися.

У відблисках танцюючого полум'я він розгледів кам'яну стіну печери, по якій тоненькими струмочками ледь чутно струмувала вода, і обриси якоїсь істоти. Опустивши очі, він побачив, що його руки і ноги міцно зв'язані товстими шкіряними ременями, холодними від вогкості: вони не давали йому поворухнутися.

Він рвонувся, намагаючись підвестися і звільнитися від пут, але відразу завмер і замовк.

Тепер він точно знав: перехід забрав у нього не тільки сили. Йому потрібен час, щоб повернути собі здатність перевтілюватися. Тепер його дух ув'язнений в людській оболонці – тій, яку він прийняв, коли опинився по інший бік Порталу.

Нікчемній, легко вразливій і чутливій до болю оболонці.

- Опритомнів? – несподівано пролунав з темряви чийсь хрипкий голос. – Ось і славно. Значить, тепер ми можемо поговорити.

- Ти хто? – наслідуючи голос того, хто говорив з темряви, і перейшовши на його мову, запитав він.

- Хто я? - ніби здивувався той. - Мене звати Оуайн Кривавий. На цьому острові його знають усі.

- І що це за острів?

- Руддлан, синку. Земля рудоволосих. Безстрашних воїнів і відчайдушних моряків.

- Чому тебе звуть Кривавий?

- А ти не здогадуєшся?

- Ти – вбивця?

- Можна і так сказати. Я катую. Проливаю кров. Твою теж проллю: багато чи мало, залежить від того, як ти себе поведеш. Будеш говорити правду – обійдемося зовсім без крові. Спробуєш обдурити мене – тобі стане боляче, і проллється багато, дуже багато крові.

- Що тобі від мене треба?

- Я хочу лише правдивих відповідей на свої питання, – прошепотів над самим вухом голос людини на ім'я Оуайн. – Перше з них: ти – шпигун герцога Едніведа Вінхарда?

- Ні. Я не знаю, хто такий герцог Еднівед Вінхард. І я не його шпигун.

Холодний гострий шип одразу впився в потилицю, почувся неприємний звук проколотої шкіри – нестерпний біль пронизав все тіло.

- Я ж попереджав, – пробурмотів голос. – Треба говорити правду! Як тебе звати, синку?

- Галаель, – крізь стогін пролунала відповідь катуваного. – Мене звати Галаель. Але навряд чи моє ім'я коли-небудь чули в цих краях.

- Точно. Не чули. Звідки ти?

- Я... не пам'ятаю.

- Ось як? Ти пам'ятаєш своє ім'я, але забув, звідки родом? Кумедно. Хочеш, щоб знову стало боляче?

- Можеш допитувати мене до смерті, Оуайн Кривавий, але я кажу правду. Я не пам'ятаю, звідки прийшов і як опинився в цій печері. Все, що затрималося в моїй пам'яті, це тільки моє ім'я.

Голосно сопучи, Оуайн обійшов навколо полоненого і став прямо перед ним.

Майстром тортур виявився невисокий згорблений чоловік з занадто довгими, майже до колін, руками; на диво, страшенно худий: шкіра та кістки. Однак зовнішність його була оманливою й, судячи з всього, він мав неабияку силу. У відблисках полум’я можна було розглянути шрами на його обличчі – через них борода у нього росла клаптиками. Вона була вогненно-рудою; напевно волосся Оуайна колись мало такий же самий колір – тепер він був лисий. Або ж ретельно оголений.

- Ось що ми зробимо, Галаель Непам’ятний, – сказав він, уважно розглядаючи передбачувану жертву майбутніх тортюр. – Я приведу людину з Каерфіллу і нехай він подивиться на тебе. Якщо він підтвердить, що ти його земляк, ми розпочнем перемовини з герцогом Вінхардом. А поки: залишайся тут і нікуди не йди.