Розділ 2.1

Коли Леон Петрович нарешті з'явився в парадній їдальні, від того змоклого гульвіси, який чверть години тому лякав Маньку біля службових дверей, не залишилося майже нічого.

Чистий сюртук сидів бездоганно, темне волосся було гладенько зачесане, а нова шовкова хустка під підборіддям зав'язана так вправно, наче молодий граф щойно вийшов від найкращого столичного камердинера. Навіть запах вина поступився місцем м'яті, яку Параска змусила його пожувати, перш ніж відпустити до гостей.

Леон зупинився біля дверей, оглянув товариство й усміхнувся з театрально щирою радістю, ніби весь день тільки й мріяв про цю зустріч.

— Панове, пані, прошу пробачити моє запізнення! Негода сьогодні вирішила випробувати терпіння всіх подорожніх, а моє, як вам відомо, не належить до найбільших чеснот.

Петро Казимирович підвів очі від келиха. Він мав намір сказати синові дещо значно менш люб'язне, проте Леон уже прямував до графині Ружицької.

— Вандо Михайлівно! Невже це справді ви? — вигукнув він, схиляючись над простягнутою рукою гості. — Я чекав зустрічі з вами, але не був готовий до того, що роки настільки несправедливо поводяться з людьми. Мій батько сивіє, ваш чоловік стає дедалі поважнішим, а ви, здається, з кожним роком лише молодшаєте.

Ванда розсміялася. Вона чудово знала ціну подібним компліментам, але це ніколи не заважало їй отримувати від них задоволення.

— Леоне, ви все такий самий! Підозрюю, що кожній дамі говорите подібне.

— Де б я взяв стільки сміливості, графине? — заперечив він, притиснувши долоню до грудей. — Та й навіщо марнувати гарні слова на тих, хто їх не заслуговує?

— Отже, у Варшаві вас досі не одружили? — поцікавився Юзеф Антонович.

— Боюся, охочих узяти на себе таку відповідальність поки що не знайшлося, пане графе.

— А шкода! Дружина тобі не завадила б, — озвався Петро Казимирович.

Леон удав, що не почув батькового зауваження. Він уже підійшов до Северина, який підвівся й простягнув йому руку.

— Северине! Друже мій, та скільки ж років ми не бачилися як слід?

— Достатньо, щоб ти забув, де розташований мій маєток, — відповів молодий Ружицький, міцно стискаючи його долоню.

— Не перебільшуй. Дорогу я пам'ятаю чудово. Просто востаннє твій батько так сердито дивився на мене після нашого полювання, що я вирішив зачекати з наступними відвідинами.

— А не треба було стріляти батькові в капелюх.

— Мені здавалося, він мав би оцінити мою влучність.

Обидва розсміялися, і Северин навіть обійняв приятеля за плечі. Їх пов'язувало дитинство, проведене між сусідніми маєтками, спільні витівки й кілька історій, про які в присутності батьків краще було не згадувати. Леон завжди вигадував небезпечні забави, а Северин, попри значно розважливішу вдачу, нерідко погоджувався брати в них участь.

Юзеф Антонович похитав головою.

— Досі пам'ятаю того капелюха. Дивно, що ви обидва дожили до дорослого віку.

— Завдяки вашій доброті, пане графе, — запевнив Леон і нарешті опустився на своє місце.

Прислуга поспішила подати йому вечерю, а розмови за столом незабаром повернулися до звичних тем.

Леон умів приєднатися до будь-якої бесіди. Він знав, коли належить засміятися з чужого жарту, коли похвалити вино, а коли поцікавитися здоров'ям далекої родички, про яку співрозмовник уже й сам майже забув. Навіть Елеонора Станіславівна трохи заспокоїлася. Дивлячись на сина, годі було повірити, що тільки кілька хвилин тому він мав вигляд останнього п'яниці.

Неприємності почалися тоді, коли графиня Ванда заговорила про одруження.

— Нашому Северинові давно час подумати про власну родину, — зауважила вона, звертаючись до Елеонори. — Йому вже двадцять сім, а він усе їздить світом. Я кажу, що незабаром сама мушу шукати йому наречену, бо інакше він так і залишиться парубком.

— Матінко, ви перебільшуєте, — усміхнувся Северин.

— Ніскілечки. Твій батько зі мною цілком погоджується.

— Чоловікові належить мати дружину й дітей, — підтвердив Юзеф Антонович. — Надто коли є що передавати спадкоємцям.

Елеонора схвально кивнула. Аделіна випростала спину, поправила мереживо біля декольте й кинула на Северина зацікавлений погляд. Софія тим часом обережно відпила води, сподіваючись, що розмова не повернеться безпосередньо до неї.

Леон, який саме закінчував шматок печені, раптом озвався:

— То якщо вже надумав одружуватися, Северине, раджу не помилитися з вибором. І коли вже вибиратимеш із моїх сестер, то бери Софію, якщо бажаєш ніжності в подружній спальні. А коли тобі набридло жити, — він усміхнувся, — бери Аделіну. Вона ще до ранку першої шлюбної ночі пояснить тобі, хто у вас буде господарем.

Петро Казимирович різко кинув виделку на таріль, аж лакей за його спиною здригнувся.

— Леоне!

Аделіна зблідла від обурення, тоді як Софія почервоніла аж до вух. Ванда Михайлівна завмерла з келихом у руці. Навіть Юзеф Антонович, який за інших обставин, можливо, знайшов би жарт дотепним, вирішив не виказувати жодних почуттів.

— Що ти собі дозволяєш?! — гримнув граф. — Ти сидиш за столом у поважному товаристві й насмілюєшся так висловлюватися про власних сестер?!

— Батьку, я тільки пожартував...

— Мене не цікавить, що ти мав на думці! Негайно перепроси!

Елеонора теж обурено дивилася на сина. Її старший хлопчик мав чимало недоліків, але досі принаймні вистачало розуму не виставляти їх напоказ перед людьми, з якими родина збиралася породичатися.

— Леоне Петровичу, — холодно промовила вона, навмисне звернувшись до нього по батькові, — сподіваюся, ви пам'ятаєте, що ваші сестри є вихованими панночками, а не предметом ваших шинкарських жартів.

Леон окинув поглядом присутніх і зрозумів, що цього разу зайшов надто далеко. Він умів розважати товариство непристойностями, але робив це зазвичай там, де не було його батька й матері.

— Перепрошую, пані, — промовив він, схиливши голову спершу до Ванди, а потім до Елеонори. — І вас, мої любі сестри, також прошу вибачити. Мій жарт був украй недоречним.