Розділ 2. Перлина

У парадній їдальні палацу Вишневських горіло стільки свічок, що їх вистачило б освітити ціле село. Ясновельможна графиня особисто розпорядилася, щоб саме так і було, адже треба ж якось показувати статки.

Над довгим столом висіла велика кришталева люстра, від якої розсипалися дрібні райдужні відблиски, а на білій скатертині стояли срібні свічники та порцелянові тарелі. За вікнами тим часом лив дощ, але гостям, яких обслуговували шестеро лакеїв, до листопадової негоди не було жодного діла.

— Мав честь відвідати академію, так... — неквапно розповідав про свою останню поїздку до Києва граф Юзеф Антонович Ружицький.

Чоловік він був кремезний, із доглянутими вусами та помітною сивиною на скронях. Говорив діловито, проте дуже повільно, через що Софія раз у раз ледве стримувала позіхання.

Її батько, Петро Казимирович, слухав уважно, час від часу підливаючи гостеві вина, бо Ружицькі володіли не лише чудовими маєтками, а й такими статками, про які навіть самому Вишневському залишалося тільки мріяти. І чим п'янішим буде Юзеф, тим краще для всіх.

Жінки тим часом розмовляли про осінні прийоми, моду та нещодавній бал у Києві, який графиня Ванда Михайлівна назвала найневдалішим за останні кілька років. Її обурювало все: від музикантів, що плуталися у вальсах, до господині, яка примудрилася посадити поруч двох дам, чиї родини вже третій рік судилися за землю.

— Я вам скажу, люба Елеоноро, що деяким людям краще взагалі не влаштовувати прийомів, — підсумувала Ванда, поправляючи важке діамантове намисто. — Особливо коли вони не здатні навіть належно розсадити гостей.

— На жаль, дорога моя, достаток не завжди супроводжується добрим вихованням, — погодилася господиня, яка сама вже кілька років не могла дозволити собі настільки пишного балу.

Старша донька сиділа навпроти молодого Ружицького й докладала неабияких зусиль, щоб підтримувати розмову, водночас не виказуючи надмірної зацікавленості, бо Северин виявився ще вродливішим, ніж вона пам'ятала з дитинства. Тепер їй хотілося і його грошей, і уваги. Тож раз у раз вона нахилялася нижче, дозволяючи йому милуватися декольте тісної сукні.

— Ви, здається, захоплювалися музикою, панно Софіє? — поцікавився він, коли лакей прибрав чергову таріль.

— Так, пане Северине. Особливо мені подобаються твори Шопена.

— Тоді ми маємо дещо спільне. Моя матінка переконана, що я надто багато часу витрачаю на музику й недостатньо на справи.

— Бо твій батько не збирається передавати управління маєтками нотним зошитам, — зауважила графиня Ванда.

За столом засміялися. Северин теж усміхнувся, а Софія раптом подумала, що він, можливо, й справді не такий страшний, як усі ті чоловіки, про яких їй останнім часом доводилося думати.

— А мені більше до вподоби театр, — поспішила втрутитися Аделіна. — Особливо французький. Чи часто ви буваєте в Парижі, пане Северине?

— Значно рідше, ніж хотілося б.

— Я б із задоволенням пожила там хоча б один сезон!

— Аделіно, моя люба, для початку тобі непогано було б навчитися вставати раніше полудня, — зауважив Петро Казимирович, викликавши сміх гостей.

Донька ображено всміхнулася, а Елеонора кинула на чоловіка невдоволений погляд. Невже саме сьогодні він мусив згадати про недоліки їхньої старшої дівчинки?

Северин, однак, поводився напрочуд чемно. Він розпитував обох панночок про їхні захоплення, розповів кілька кумедних історій зі своїх мандрів і навіть пообіцяв Софії надіслати ноти однієї п'єси, яку почув у Варшаві. Аделіна після цього вирішила, що неодмінно має виконати щось на роялі ще сьогодні, бажано таке складне, щоб присутні нарешті оцінили її музичні здібності належним чином.

Тільки Леона за столом досі не було.

— А де ж ваш старший син? — поцікавився Юзеф Антонович, оглядаючи порожнє місце неподалік від господаря. — Северин нещодавно згадував, як вони колись полювали разом.

Петро Казимирович трохи насупився.

— Леон мав деякі справи. Гадаю, невдовзі приєднається до нас.

Елеонора поспішила додати, що її син останнім часом дуже зайнятий господарськими питаннями. Це було доволі сміливе твердження, враховуючи, що за останні три дні Леон не виявив жодного помітного інтересу до господарства, зате двічі просив грошей на свої невідкладні потреби.

Северин лише всміхнувся й нічого не сказав. Він досить добре знав старого приятеля, щоб не розпитувати про його заняття в присутності батьків.

За службовими дверима хтось тихенько зашурхотів.

То Маріанна ховалася у вузькому коридорі, де прислуга чекала чергових розпоряджень, і з цікавістю зазирала до їдальні крізь невелику щілину між дверима та одвірком. Їй доручили допомагати з посудом, але зараз лакеї саме подавали наступну страву, тож дівчина мала кілька вільних хвилин. Із того місця, де вона стояла, добре було видно молодого Ружицького.

Тепер Маріанна знала його ім'я. Северин.

Під час першої зустрічі він здавався їй вродливим, проте тепер, у світлі сотень свічок, мав такий шляхетний вигляд, що дівчина мимоволі усміхнулася сама до себе.

— І на кого це ми так вирячилися?

Шепіт пролунав просто біля її вуха.