Розділ 1.1. День народження

На кухні палацу Вишневських було тепло, гамірно й пахло свіжою випічкою, бо у великій печі доходили пироги для панського столу.

За вікнами вже котру годину лив дощ, а тепер ще й гриміло, наче настав кінець світу, аж шибки здригалися. Параска пригадала схожий вечір вісімнадцять років тому й перехрестилася, поки ніхто не бачив.

Її маленька Маріанна вже виросла, і про це свідчили жіночні стегна, округлі груди та навіть уміння доводити сільських хлопців до бійки за її хустку. Тільки от із віком дівчина не перестала бути Манькою, служницею з кухні.

Сьогодні на ній була стара сорочка, темна спідниця та світлий фартух, який уже встиг забруднитися біля подолу. Ніхто б і не здогадався, дивлячись на неї, що сьогодні в дівчини свято.

— Мамо, та що ви там ховаєте? — поцікавилася вона, намагаючись зазирнути Парасці через плече. — Я ж бачила, як ви щось із печі дістали.

— А ти не підглядай! Ото вже цікава яка вдалася. Сиди собі тихенько, зараз побачиш.

Кухарка, якій уже минуло п'ятдесят літ, обережно переклала на блюдечко маленьке тістечко. Вона приготувала його з ніжного мигдалевого тіста, прикрасила густим вишневим варенням і навіть припорошила цукром, який зазвичай берегла для панського столу.

— З днем народження, Маріанно, серденько моє!

Дівчина розпливлася в усмішці.

— Мамо! Ви ж казали, що цього року нічого не будете пекти!

— А ти всьому віриш, що стара баба говорить? — Параска засміялася й витерла руки об фартух. — Спробуй краще, чи вдалося. Я ще вчора тісто замісила, коли всі полягали.

— Воно таке гарне, що шкода їсти!

— То поставимо в шафу та будемо милуватися до Різдва. Їж уже, поки тепле.

Материнському серцю любо було дивитися, як названа донька із захватом підсуває до себе тістечко. Та душу краяла тривога: Маріанна вже не дитина, і з нею може щось статися. Оце надокучливе хвилювання не полишало Параску котрий тиждень, відколи пан одного разу зупинився біля Мані та довго вдивлявся в її обличчя. Наче нічого не впізнав, пішов собі, але чи назавжди? Одного дня він може побачити в ній матір, імені якої Параска справді не знала. Від самої цієї думки душа була не на місці. Точного дня народження дівчини також ніхто не знав, тому святкували в листопаді, коли куховарка нібито вперше привезла її до маєтку.

— А Матвій де? — запитала Маріанна, підозріло оглядаючись. — Він же відчує, що тут щось солодке, навіть із конюшні.

— Нехай тільки спробує! — Параска грізно підняла дерев'яну ложку. — Я йому руки повідбиваю, ненажері! Учора цілу миску пиріжків із капустою з'їв, а потім ще питав, чи немає чого перекусити.

— Та я б поділилася, — усміхнулася Маріанна, відламуючи перший шматочок.

Аж раптом десь за дверима, у службовому коридорі, почувся роздратований жіночий голос.

— Манько! Де ця паршива сучка?!

Параска завмерла з переляку. Якщо графиня починала кричати так голосно, краще було не змушувати її повторювати наказ.

— Ой, матінко Божа, — пробурмотіла куховарка. — Уже повернулася.

— Я зараз, мамо.

Дівчина поставила блюдечко на стіл, швидко поправила фартух і підвелася.

— Та ти ж хоч шматочок з'їж!

— Потім. Не прибирайте його тільки!

— А куди ж я його приберу, дитинко? Хутко біжи!

Службовим коридором розносилися швидкі кроки. Маріанна притримувала спідницю й бігла так швидко, як тільки могла.

Елеонора Станіславівна саме розглядала брудні сліди на світлому мармурі й мала лютий вигляд.

— Ось вона! — вигукнула графиня, щойно помітивши дівчину. — Де ти вешталася, негіднице?!

Маріанна зупинилася за кілька кроків і присіла в поклоні.

— Пробачте, ясновельможна пані. Я була на кухні, допомагала...

— Я тебе питала, кому ти допомагала? Чи, може, тут уже сама вирішуєш, коли працювати, а коли байдики бити?

— Ні, пані.

— То чого ж тебе доводиться кликати на весь палац?!

Дівчина опустила очі. Вона добре знала, що відповідати зараз небезпечно, але й мовчання господині не завжди подобалося.

— Не почула відразу, ясновельможна. Пробачте.

— Не почула! — Елеонора повернулася до дочок, наче запрошувала їх оцінити нечувану зухвалість служниці. — Ви тільки послухайте! Глухими, виявляється, стали мої покоївки. А бруд під ногами вони теж не бачать?

Вона кинула на підлогу мокру серветку, яку тримала в руці.

— Підніми!

Маріанна нахилилася, забрала серветку й уже хотіла покласти її на найближчий столик, але графиня нетерпляче махнула рукою.

— Не туди, дурепо! Глянь, що у вас тут робиться. До вечора гості приїдуть, а в мене в палаці таке свинство, що соромно людей пускати!

— Зараз приберу, пані.

Брудні сліди починалися просто біля входу, де графиня щойно зняла дорожні черевики, і тягнулися через увесь вестибюль. Прибирати доведеться негайно.

— Я принесу воду й ганчірку, ясновельможна.

— Принесеш? А тебе ще чекати треба, поки ти принесеш? Ганно, дай їй щось!

Покоївка поспішно передала Маріанні невелику ганчірку, якою зазвичай витирали вологу біля входу. Дівчина опустилася навколішки й заходилася збирати бруд із мармурових плит, намагаючись не зачепити дорогий килим.

Елеонора спостерігала за нею з дедалі більшим невдоволенням.

— Та не розмазуй! Господи, кого ми годуємо в цьому домі? Вісімнадцять років живе на всьому готовому, а підлоги вимити не навчилася!

— Я зараз усе витру, пані.

— Та годі вже торочити одне й те саме!

Дівчина підвела голову, збираючись відповісти, але графиня вже побачила в її обличчі знайомі ненависні очі. Такі самі очі колись дивилися на її чоловіка в театрі, а їхня власниця супроводжувала його до карети й залишалася з ним наодинці, поки Петра Казимировича вдома чекала дружина після пологів. Він думав, їй не доповідали?

Усе чула, геть усе... І що гроші на неї спускав, і що родинні коштовності тій шльондрі дарував... А потім ще й вистачило нахабства підкинути свою байстрючку просто під браму!