Пролог. Частина друга

Немовля раптом закричало так пронизливо, що навіть крізь гуркіт грому його було чути в коридорі. Елеонора здригнулася, але ножа не опустила. Вона стояла над кошиком, міцно стиснувши срібне руків’я, і дивилася на маленьке червоне личко, що кривилося від плачу. Досить було одного руху, зовсім короткого, щоб покласти край цій огидній пригоді, яка невідомо з чиєї волі опинилася посеред її вітальні. Графиня навіть нахилилася ближче, проте рука чомусь не слухалася. Пальці почали німіти, а серце калатало, віддавало у скронях.

Саме тоді двері відчинилися й до кімнати повернувся Лука з Параскою. Куховарка, повна жінка років тридцяти п'яти, увійшла слідом за конюшим, витираючи руки об фартух, однак, побачивши господиню, зупинилася просто на порозі.

Елеонора бачила їх усіх. Бачила, як покоївка притиснула долоні до грудей, як конюший поволі опустив голову, не наважуючись навіть дивитися господині в очі. Параска стояла з розтуленим ротом, і тільки її губи беззвучно ворушилися, наче вона вже почала молитися. Але ніхто не рушив до кошика, ніхто не спробував відібрати ножа. У цьому домі добре знали, чим закінчується непокора, а думати про власну хоробрість значно простіше, коли від неї не залежать життя дружини та дітей.

— Замовкни! — раптом вигукнула графиня до немовляти, яке, звісно, й гадки не мало виконувати подібні накази.

Дівчинка лише дужче зайшлася плачем, судомно смикаючи крихітними рученятами. Елеонора знову підняла ніж, але цього разу рука так сильно затремтіла, що лезо хитнулося в повітрі. Ще мить вона дивилася на дитину, а тоді відсахнулася, наче тільки тепер збагнула, що збиралася зробити.

Ніж вислизнув із пальців і з різким дзенькотом упав на мармурові плити перед каміном.

Елеонора похитнулася. Ганна миттю ступила вперед, простягнувши руки, щоб підтримати господиню, але та так люто відштовхнула її, що дівчина ледве втрималася на ногах.

— Не чіпай мене! Геть від мене, дурепо!

Графиня вхопилася за спинку крісла. Обличчя її зблідло, на скронях виступив піт, і кілька секунд вона лише важко дихала, дивлячись на ніж, що лежав біля її ніг. Параска вже збиралася кинутися до дитини, проте Елеонора раптом випросталася й повернула голову до конюшого.

— Забери її.

— Куди, ясновельможна пані? — обережно запитав Лука.

— У ліс. Подалі від маєтку. І щоб я більше її не бачила!

Чоловік спершу навіть не поворухнувся. За вікнами лютувала буря, дощ так сильно лупцював шибки, що здавалося, ніби хтось жбурляє в них жмені дрібного каміння. Лука добре знав навколишні ліси, адже не раз їздив із господарем на полювання. Там водилися вовки, лисиці, траплялися здичавілі собаки, а холодної листопадової ночі навіть дорослий чоловік без належного одягу міг не дочекатися ранку. Немовля ж не проживе й кількох годин.

— Пані... — Він ковтнув і подивився на кошик. — Може, хоч до ранку? Воно ж зовсім мале...

— Ти мене не почув?!

— Почув, пані, тільки ж у лісі...

— Я СКАЗАЛА ВІДНЕСТИ ЇЇ В ЛІС!

Від крику навіть Ганна сахнулася. Елеонора вже не стримувалася, і кожне наступне слово зривалося з її вуст дедалі голосніше. Вона ступила до Луки, тицьнула пальцем йому в груди й заходилася сипати погрозами, не даючи чоловікові вставити й слова.

— Ти смієш не виконувати наказів, холопе?! Я тобі покажу, як мої накази обговорювати! Завтра ж звелю всипати тобі двісті різок, а чи доживеш до останньої, мене не обходить! Дружину твою продам, а дітей розішлю по різних маєтках! Іще раз відкриєш рота, влаштую тобі таку справу, що до Сибіру етапом поженуть! Ти знаєш, хто я така?!

Лука зблід так, що його обличчя стало майже одного кольору з мокрою сорочкою. Він знав, хто перед ним стоїть, і знав також, що за достатніх грошей та знайомств можна домогтися багато чого, особливо коли свідчити проти кріпака будуть люди, яким вигідніше погодитися з паном. А дружину з дітьми могли розлучити й без жодних судових клопотів. Для цього вистачило б розпорядження господарів та охочого покупця.

— Зрозумів, ясновельможна пані. Простіть мене.

— То чого стоїш?!

Лука підійшов до столика й узяв кошик. Дівчинка вже майже охрипла від плачу, її маленьке тільце тремтіло під мокрою ковдрочкою. Він рушив до дверей. Ішов повільно, з важкими, майже непевними кроками, ніби сподівався, що графиня передумає, зупинить його або хоча б наказуватиме щось інше. Біля порога мимоволі озирнувся на Параску, потім на Ганну.

Куховарка дивилася на кошик, бо в неї самої було троє дітей. Найменша донька ще недавно прокидалася серед ночі, шукала материну цицьку і плакала, доки її не брали на руки. Параска чудово пам'ятала той плач, пам'ятала, як важко зігріти маленьке тіло, коли в хаті холодно, і як страшно буває, коли дитина раптом перестає подавати голос.

— Пані! — вихопилося в неї.

Лука зупинився.

— Пані, голубонько, змилуйтеся!

Параска впала навколішки так важко, що вдарилася об підлогу, й поповзла до господині, простягаючи руки. Елеонора здивовано відступила, але куховарка вже вхопилася за край її спідниці та притиснула дорогий шовк до губ.

— Матінко наша рідна, ясновельможна, не губіть дитятко! Заради Христа Спасителя, змилуйтеся! Ви ж така добра, така милостива до нас, грішних! Господь вам щедро віддячить, пані, дітонькам вашим здоров'я пошле, чоловікові вашому довгі літа! Тільки не наказуйте в ліс, не беріть такого гріха на душу!