Пролог

Київська губернія, поблизу Білої Церкви. Палац Вишневських у маєтку Вишневий Двір. Листопад 1839 року.

Вітер третю годину шарпав віконниці палацу, заганяючи дощ під карнизи й у щілини між рамами. За високими шибками давно зникли парк і дорога до головної брами; лише під час блискавок можна було розгледіти мокрі дерева, що гнулися над алеєю. Десь у західному крилі грюкнули двері. Тридцятирічна графиня Елеонора Станіславівна не звернула уваги, однак за хвилину грюкнуло вдруге, а тоді ще раз, уже ближче до її вітальні.

Вона сиділа біля каміна, загорнувши ноги в складки сукні, й перебирала срібною ложечкою вишні у варенні. Блюдце прикрашали намальовані вручну дрібні волошки та золотий обідок. Петро Казимирович привіз цілий сервіз із Парижа й досі при нагоді нагадував дружині, скільки той коштував. Особливо охоче він згадував про подарунки, коли розмова загрожувала торкнутися його поведінки. Сьогодні така розмова, безперечно, мала відбутися, тільки самого чоловіка вдома не було. Поїхав до Білої Церкви ще по обіді, обіцяв повернутися до вечері, а годинник уже пробив десяту.

Елеонора знала всі його пояснення напам’ять і цілком могла б дозволити Петрові Казимировичу не обтяжувати себе їх повторенням. Її значно більше цікавило, чому після кожної зустрічі з чоловічим товариством його сорочка пахла жіночими парфумами.

Вишня луснула під ложечкою, забруднивши золотий обідок. Пані витерла його серветкою і роздратовано кинула її на стіл, а тоді зиркнула на Ганну, що стояла біля дверей. За годину очікування покоївка вже двічі обережно переступила з ноги на ногу і тепер намагалася поворушити пальцями в тісних черевиках. Пані помічала найменший рух, тому Ганна дивилася перед собою, прислухаючись до шелесту сукні: може, господиня нарешті зволить підвестися й піти до спальні. Натомість у західному крилі знову грюкнуло.

— Ганно, принеси вовняну ковдру. І передай управителеві, щоб завтра висік кожного, хто сьогодні залишає двері навстіж.

Господиня завжди була в поганому настрої, коли чоловіка не було вдома.

— Слухаю, ясновельможна пані.

— Засуви також нехай перевірить. Мені дме.

Ганна присіла й поспішила до виходу, але за дверима вже хтось перемовлявся. Вона впізнала голос старшого конюшого, відчинила й одразу відступила, пропускаючи його з кошиком у руках.

Лука був мокрий до сорочки. Вода стікала з рукавів сіряка, крапала на паркет, і за інших обставин Елеонора неодмінно змусила б його повернутися та витерти ноги. Проте сьогодні конюший навіть не глянув під себе.

— Простіть, пані. Під службовою брамою знайшли.

— Що там у тебе?

З кошика долинув плач, змусивши графиню відкласти ложечку.

— Дитина?

— Дівчинка. Зовсім мала. Сторож почув, думав спершу, що кішка десь…

Віконна стулка раптом розчахнулася від пориву вітру й ударилася об укіс. Полум’я свічок пригнулося, по підвіконню сипонув дощ. Ганна кинулася до вікна й налягла на стулку плечем, а Лука притиснув кошик до грудей і прикрив його полою.

— Та постав уже, — нетерпляче сказала Елеонора, вказавши на столик. — Яке мені діло до…

Лука поставив кошик на столик, відгорнув мокрий край ковдрочки, і пані замовкла. У кутку ковдрочки, серед шовкових складок, виднівся вишитий герб із голубкою в обрамленні віточок.

Графиня поспіхом підвелася й підійшла ближче. Двома пальцями розправила тканину, затрималася поглядом на вишивці, потім потягнула за край конверта, що лежав біля дитячого плеча.

— Ганно, зачини двері.

Покоївка ще притримувала стулку, перевіряючи, чи триматиме защіпка, але, озирнувшись на господиню, відразу відійшла від вікна й виконала наказ.

Лист був короткий, тож Елеонора прочитала його за декілька ударів серця, а потім з ненавистю стиснула аркуш у пальцях. Лука чекав, поглядаючи на дитину. Маленька вже захлиналася плачем, і він несміливо простягнув руку поправити ковдрочку, проте пані відсунула кошик від нього.

— Хто бачив?

— Я, сторож. Параска ще вибігла з кухні…

— Приведи її.

Поки він виходив, графиня підійшла до каміна й кинула у вогонь лист разом із конвертом. Намоклий конверт зачепився за поліно; вона проштовхнула його кочергою глибше й зачекала, доки згорить.

Елеонора зупинилася біля столика. Її погляд упав на фруктовий ніж, що лежав поруч із блюдцем варення. Графиня взяла його за срібне руків'я, повільно повернула в пальцях і подивилася на немовля. Вона не промовила ані слова, але щось у її обличчі змусило покоївку похолонути. Невже пані справді?.. Ні, такого просто не могло бути! Перед нею лежала беззахисна дитина, яка навіть плакати вже не мала сили, лише судомно хапала ротиком повітря.

Проте Елеонора ступила ближче, нахилилася над кошиком і раптом із такою люттю звела руку з ножем, що служниця сахнулася до дверей.

 ───────────── 

Якщо історія вам сподобалася, не забудьте натиснути на сердечко ❤️ та підписатися на мою сторінку. Для мене це величезна підтримка й мотивація продовжувати роботу над циклом «Палац гріхів»!