Розділ 2

Надя : 

— Ти впевнена, Надю? — Амелія тримала малу Міру на руках, і в її очах відбивалася глибока турбота старшої сестри. — Дикі Ліси — це не наш затишний Палац. Там не діють котячі закони, і Себастьян не зможе захистити тебе там, якщо щось станеться.

— Я впевнена, Амелі, — я ніжно усміхнулася і поцілувала сплячу племінницю в її крихітне пухнасте вушко. — Моя магія кличе мене туди. Я не можу назавжди залишитися просто гостею у твоєму щасті. Мені потрібно знайти свій шлях.

Поруч зі мною Себастьян у своїй людській подобі лише поважно кивнув. Його темні котячі очі дивилися з розумінням. Він поклав руку на плече Амелії, заспокоюючи її.

— Вона виросла, люба, — тихо мовив Себастьян. — І її фамільяр готовий до цього. Лисиці ніколи не сидітимуть у котячому прайді вічно.

Міла наче тільки й чекала цих слів — вона гордо випростала свій пишний рудий хвіст і видала короткий, впевнений звук, ніби підтверджуючи слова Себастьяна.

Прощання було теплим, але швидким. Я зібрала невелику дорожню сумку, взяла свій магічний плащ, і ми з Мілою залишили величні брами Палацу дев'яти життів.

Дорога зайняла кілька днів. Чим далі ми відходили від котячих земель, тим густішим і таємничішим ставав ліс. Звичні світлі гаї змінилися віковими деревами, чиє коріння випиналося з-під землі, наче лапи величезних чудовиськ. Магія тут була іншою — дикою, нестримною, вона пахла мохом, свіжою глицею та чимось гострим, звіриним.

— Ну що, Міло, схоже, ми на місці, — прошепотіла я, коли ми зупинилися на межі, де дерева перепліталися так щільно, що сонячне світло ледь пробивалося крізь листя.

Міла раптом завмерла. Її вушка притислися до голови, а ніс інтенсивно запрацював, втягуючи повітря. Вона загарчала — тихо, попереджаюче.

Слідом за реакцією мого фамільяра я відчула, як по шкірі пройшов мороз. Магія навколо нас спалахнула. Це не був напад, це було відчуття, ніби за нами спостерігають десятки пильних, хитрих очей.

Раптом крізь густі хащі промайнула руда блискавка. А за нею — ще одна. Вони рухалися безшумно, наче тіні, але їхня аура палала справжнім вогнем. Це були не звичайні тварини.

Один із лисів — величезний, із вогняно-червоною шерстю та вугільно-чорними лапами — вискочив на повалену колоду прямо перед нами. Його бурштинові очі зустрілися з моїми. Проте замість того, щоб напасти, він схилив голову набік, і в його погляді проглянула суто людська, насмішкувата хитрість.

Міла зробила крок уперед, закриваючи мене собою, і її шерсть встала дибки. Великий лис тихо пирхнув, і в ту ж мить повітря навколо нього затремтіло від магічного тепла. Перед нами почала вимальовуватися людська подоба.

Кіран : 

Я сидів на товстій гілці дуба, ліниво спостерігаючи за кордоном наших земель. День тягнувся повільно, аж поки магічний бар'єр лісу не здригнувся від чужої, не тутешньої сили. Наші розвідники одразу рушили вперед, перетворившись на вогняні лісові тіні, і я стрибнув слідом за ними, м'яко приземлившись на чотири лапи.

Хтось наважився прийти в Дикі Ліси без дозволу?

Проте те, що я побачив крізь хащі, змусило мене завмерти. На стежці стояла дівчина. Вона була людською відьмою, це відчувалося по чистій, світлій магії, що огортала її, наче тонка шаль. Але вразило мене інше. Поруч із нею, грізно виставивши вперед лапи, стояла лисиця. Справжній, живий магічний фамільяр.

Моя внутрішня тварина всередині глухо загарчала, але не від люті, а від дивного, незнайомого досі трепету.

Я вирішив діяти першим. Перемахнувши через повалений стовбур у подобі великого вогняного лиса, я вискочив прямо перед нею. Маленький фамільяр одразу засичав, закриваючи собою господарку. Ну яка смілива крихітка! Я насмішкувато пирхнув і дозволив магії лісу повернути мені людську подобу.

— Ну і ну, — протягнув я, схрестивши руки на грудях і розглядаючи гостю. — Людська відьма на землях Вогняного Клану? Та ще й із такою рудою охороною. Дівчино, ти хоч знаєш, що котячі закони твого затишного Палацу тут не діють?

Дівчина здригнулася від несподіванки, але не відступила ні на крок. У її очах спалахнула гордість і дивовижна сміливість, яка мені миттєво сподобалася.

— Я знаю, де я перебуваю, — дзвінко відповіла вона, міцніше перехоплюючи ремінь своєї сумки. — Мене звати Надійка. А це Міла. І ми прийшли сюди не для бійки.

Її лисиця Міла наче зрозуміла моє ім'я, перестала вискалювати зуби й підозріло примружила очі, принюхуючись до мого запаху.

— Надійка... — смакуючи кожну літеру, тихо повторив я. Моє лисяче чуття всередині буквально кричало, що ця зустріч змінить усе моє життя. — Що ж, Надійко. Я — Кіран. І раз уж ти прийшла шукати пригод у наш ліс, то тепер твоя доля в моїх руках. Ходімо, я покажу тобі, як живуть справжні лиси.