Епілог

​Я відчула, як у залі на мить зупинилося саме повітря. Лео затамував подих, Олівер перестав усміхатися, а Себастьян… він дивився на мене так, ніби я була єдиним світлом у всьому Всесвіті.

​Я зробила останній крок і поклала руку на його плече.

— Себастьяне, — прошепотіла я. — Це ти. Моє серце обрало тебе ще тоді, коли ти вперше подав мені чай із тим загадковим поглядом.

​Себастьян повільно опустився на одне коліно. Його чорний опаловий перстень на моєму пальці раптом спалахнув яскравим фіолетовим полум’ям. Магія Палацу визнала наш союз.

— Обіцяю тобі, Амеліє, — його голос вібрував від почуттів, — що кожна секунда твого життя в цьому домі буде сповнена турботи. Я буду твоїм мечем і твоєю тінню. Назавжди.

​У цю мить я відчув, як прокляття «служби» розчинилося. Я більше не був просто мажордомом. Я був вільним. І я обрав залишитися з нею не через магію, а через кохання.

​Я підвівся і ніжно пригорнув Амелію до себе.

— Гей! — почувся басовитий голос Лео. — Не забудьте, що ми все ще тут!

Я озирнувся. Рудий велетень усміхався, хоча в його очах була легка печаль. Олівер уже встиг десь дістати пляшку шампанського.

— Ми залишаємося, — сказав Лео, кладучи руку мені на плече. — Хтось же має стежити, щоб цей суворий чорний кіт не занадто сильно командував нашою Королевою.

​Сонце лагідно гріло терасу нашого палацу. Я сиділа на гойдалці, яку збудував Лео, і читала нову книгу. Поруч зі мною, розтягнувшись на всю довжину, спав величезний рудий мейн-кун, а білий ангорський кіт намагався впіймати мій сонячний зайчик від дзеркальця.

​Раптом на мої коліна м’яко застрибнув розкішний чорний кіт із золотими очима. Він влаштувався зручніше і видав задоволене, гучне муркання.

Я занурила пальці в його шовковисте хутро.

— З поверненням, Себастьяне, — прошепотіла я.

​Кіт на мить перетворився на чоловіка, швидко поцілував мою руку і знову став котом, згорнувшись калачиком. У нашому палаці панував спокій. Ми виграли не просто маєток у лотерею — ми знайшли сім’ю, де кожен має право бути собою.

​Кінець.