Розділ 11 . Останній танець під повним місяцем

​Сьогодні вночі місяць був величезним і сріблястим, наче миска з молоком, яку хтось поставив на нічне небо. Я стояла перед дзеркалом у тій самій сукні, яку бачила в пророцтві. Мої руки тремтіли.

​Надя вже поїхала, але залишила мені маленьку записку: «Слухай серце, а не хвіст».

​Я вийшла на балкон головної зали. Музика скрипок лилася, наче магія, заповнюючи кожен куточок. Себастьян, Лео та Олівер стояли внизу. Вони не були в образі мажордомів — сьогодні вони були принцами. Бездоганні костюми, горді постави й погляди, у яких читалося лише одне питання: «Я?»

​Я відчував, як кожна шерстинка на моєму тілі (навіть у людській подобі) напружена. Я приготував для неї все: найкраще вино, найтихішу музику, найнадійніше майбутнє. Я був готовий стати її тінню, її щитом.

Коли вона почала спускатися сходами, я забув, як дихати. Вона була не просто нашою господаркою. Вона була нашою душею.

​— Амеліє, — я зробив крок назустріч і простягнув руку. — Дозволь цей перший танець мені.

​Я бачив, як Себастьян намагається бути ідеальним. Але я знав, що Амелії потрібне не золото, а тепло. Я стояв трохи осторонь, моє серце калатало, як у спійманого птаха.

— Я буду чекати на свій танець, — пробасив я. — Навіть якщо він буде останнім.

Я згадав, як ми сиділи на гойдалці, і як вона сміялася. Якщо вона обере не мене... я все одно залишуся її вірним звіром. Але як же боляче про це думати.

​Я крутився навколо, намагаючись розрядити атмосферу жартами, але всередині в мене все стискалося. Я знав, що я наймолодший, найнесерйозніший. Можливо, вона сприймає мене лише як друга?

— Амеліє, — я підморгнув їй, хоча мої очі були вологими. — Ти виглядаєш на мільйон лотерейних квитків.

​Амелія: 

Ми танцювали. Спочатку я з Себастьяном — це був вальс, сповнений сили та обіцянок. Потім з Лео — повільний танець, де я відчувала його неймовірну силу та доброту. І нарешті з Олівером — швидкий, легкий танець, від якого крутилася голова.

​Музика раптово стихла. Місячне світло впало рівно в центр зали, утворюючи срібне коло. Хлопці зупинилися і вишикувалися переді мною. Палац затамував подих. Стіни, здавалося, шепотіли: «Обирай... обирай...»

​Я подивилася на них. На суворого Себастьяна, який готовий був віддати за мене життя. На могутнього Лео, який став моїм затишком. На сонячного Олівера, який повернув мені радість.

​— Ви знаєте правила, — почала я, і мій голос пролунав чітко. — Якщо я не оберу сьогодні, ви назавжди станете котами. Але я не хочу, щоб ви були моїми слугами. І я не хочу, щоб ви були просто тваринами.

​Я зробила крок вперед.

— Себастьяне... Лео... Олівере... — я зупинилася перед одним із них. — Дзеркало показало мені того, з ким моє серце б'ється в унісон. Того, хто навчив мене, що дім — це не стіни, а ті, хто в ньому мурчать поруч.

​Я простягнула руку і поклала її на плече...