Розділ 10 . Дзеркало долі та весільний туман

​Останній вечір перед від'їздом Наді та Міли виявився найнапруженішим. Сестра, граючись у хованки, забрела в найвіддаленішу вежу палацу, куди навіть Себастьян заходив лише з пилотягом у руках.

​— Амеліє! Швидше сюди! Тут таке круте люстро! — закричала Надя зверху.

Я піднялася крутими сходами, а за мною, ледь не збиваючи один одного, бігли троє котів. Вони відчули магію. Стародавню, густу, як вершки, магію.

​У центрі запиленої кімнати стояло величезне срібне дзеркало. Його рама складалася з переплетених хвостів, а скло не відбивало кімнату — воно світилося м'яким фіолетовим світлом.

— Це Дзеркало Істини, — прошепотів Себастьян, уже в людській подобі. Його обличчя було блідим. — Воно показує те, що має статися. Наше майбутнє.

​Я першою підійшла до скла.

— Ой! — я сплеснула в долоні. — Дивіться! Там я, але доросла! І Міла така велика, наче справжній вовк! Ми вчимо дітей магії!

Міла задоволено махнула хвостом. Це майбутнє їй подобалося.

​— Тепер ти, Амеліє! — я потягнула сестру за руку до дзеркала. — Давай подивимося, хто буде твоїм принцом!

​Я зробила крок вперед. Моє відображення почало змінюватися. Туман розсіявся, і я побачила себе в неймовірній білій сукні, що мерехтіла, як сніг. Я стояла в головній залі палацу, тримаючи когось за руку.

Моє серце мало не вискочило з грудей. Хто це?

​Поруч зі мною з'явилася висока чоловіча постать. Але скло раптом пішло брижами, наче в нього кинули камінь.

— Ні! — вигукнув Олівер, підбігаючи ближче. — Чому воно розмито?

— Палац не дає прямої відповіді, — похмуро констатував Лео. — Вибір ще не зроблено в серці Амелії.

​Я вдивлявся в дзеркало так сильно, що очі почали сльозитися. На мить мені здалося, що я побачив на руці чоловіка чорний опаловий перстень — мій подарунок. Я ледь не переміг у внутрішній боротьбі за тріумф, але наступної секунди силует змінився.

Тепер чоловік мав руду шевелюру Лео... а потім білосніжну посмішку Олівера.

​Дзеркало гралося з нами. Воно показувало не те, що буде, а те, що може бути.

— Воно показує того, кого вона кохає найбільше, — прошепотів я сам собі. Але Амелія мовчала.

​Я не витримав.

— Гей, Дзеркальце, не будь занудою! Покажи обличчя! — я торкнувся скла лапою (я вже встиг перетворитися на кота від хвилювання).

Раптом дзеркало видало гучний звук, схожий на муркання тигра, і на ньому з'явилися три великі літери: «О. С. Л.»

​— Олівер! — вигукнув я, підстрибуючи. — Перша буква моя!

— Себастьян теж на «С»! — гаркнув Себастьян.

— А Лео на «Л»! — додав рудий велетень.

​Ми всі троє завмерли, дивлячись на напис. Дзеркало просто перелічило наші ініціали.

Амелія почала сміятися. Спочатку тихо, а потім на весь голос.

— Хлопці, ви навіть магічне дзеркало довели до того, що воно вирішило залишитися нейтральним!

​Я обняла Надю.

— Схоже, доля хоче, щоб я вирішувала сама, без підказок дзеркал.

Я подивилася на трьох красенів-котів, які все ще сперечалися перед склом, чия буква стоїть першою.

​— Завтра Надя їде, — сказала я, відчуваючи дивний сум. — І ми залишимося самі. Три місяці майже пройшли. Наступний повний місяць буде вирішальним.

​Надя підійшла до мене і прошепотіла на вухо:

— Амеліє, Міла каже, що дзеркало показало не одного з них. Воно показало, що ти будеш щаслива з тим, хто першим навчиться ділитися своїм тунцем з іншими.

​Я посміхнулася. Попереду був фінальний етап нашої історії.