Розділ 7 . Сюрприз під подушкою та котячий бал

​Я прокинулася від дивного лоскоту в носі. Розплющивши одне око, я побачила... пір’їнку. Білу, пухнасту пір’їнку, яку хтось наполегливо запихав мені в обличчя.

— З днем народження, моя королево! — прошепотів Олівер, сидячи на краю ліжка в людській подобі з величезним оберемком кульок.

— Олівере, ще лише шоста ранку... — прохрипіла я, але посміхнулася.

​Коли я нарешті вийшла з кімнати, то мало не перечепилася через Лео. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках... дерево. Справжнє маленьке мандаринове дерево в горщику.

— Воно пахне сонцем, — басом сказав він, ніяковіючи. — І на ньому можна точити кігті... ой, тобто, воно просто гарне.

​А на кухні на мене чекав Себастьян. Він приготував сніданок, який виглядав як витвір мистецтва. Але головне було не це. Поруч із тарілкою лежала маленька оксамитова коробочка.

​Я спостерігав за кожним її рухом. Моє серце калатало швидше, ніж у миші під час полювання. В цій коробочці був перстень із чорним опалом — родинна реліквія нашого магічного клану.

— Це знак моєї вірності, Амеліє, — тихо сказав я. — Він захищатиме тебе, де б ти не була.

​Вона відкрила коробочку, і її очі засяяли сильніше за камінь.

— Себастьяне... це неймовірно.

Я бачив, як Лео та Олівер за спиною Амелії незадоволено перезирнулися. Мій подарунок був найсерйознішим. Я зробив свій хід.

​Перстень — це добре, але він холодний. А мій подарунок... я готував його весь тиждень у майстерні палацу.

— Амеліє, ходімо в сад, — я взяв її за руку.

Там, під старою івою, я збудував дерев’яну гойдалку, прикрашену різьбленням у формі котячих лапок.

— Тепер у тебе є місце, де ти можеш читати свої книги, а я буду лежати поруч і охороняти твій спокій, — сказав я.

​Амелія сіла на гойдалку, і я почав її легенько розгойдувати.

— Лео, це так затишно! — вигукнула вона.

Я потерся щокою об її плече (цього разу в людській подобі, хоча дуже хотілося муркнути). Я бачив, що вона оцінила мою працю.

​Ой, та що там те дерево і те каміння! Справжнє свято — це веселощі!

Ввечері, коли сонце сіло, я клацнув пальцями, і весь палац засяяв мільйонами магічних вогників.

— Час балу! — оголосив я.

​Я створив для неї сукню з місячного сяйва (ну гаразд, я просто трохи підправив її стару сукню магією, але виглядало воно космічно!).

— Амеліє, забудь про правила. Сьогодні можна все!

Ми танцювали на столах, ми бігали по стінах (я допоміг їй втримати рівновагу своєю магією), ми сміялися до сліз.

​А потім я зробив фінальний жест. Я випустив у небо тисячі паперових ліхтариків, які перетворювалися на білих котів і розліталися в різні боки.

— З днем народження, малеча! — я поцілував її в щоку.

​Ніч завершувалася. Ми вчотирьох сиділи на даху палацу, загорнуті в одну величезну теплу ковдру. Хлопці знову перетворилися на котів — так їм було зручніше гріти мене.

Великий рудий Лео лежав праворуч, чорний Себастьян — ліворуч, а білий Олівер влаштувався прямо у мене на колінах.

​— Знаєте що? — прошепотіла я в зоряне небо. — Це був найкращий день народження в моєму житті.

Кожен із них відповів мені по-своєму: Лео важко зітхнув від задоволення, Себастьян ледь торкнувся моєї руки лапою, а Олівер почав так голосно мурчати, що я відчувала вібрацію всім тілом.

​Я подивилася на перстень на своєму пальці, потім на сад унизу, де виднілася гойдалка, а потім на небо, де все ще зникали ліхтарики.

«Три місяці... — подумала я. — Час іде. І кожен день з ними робить мій вибір все важчим і важчим».