Розділ 5 . Турнір трьох муркотунів

​Я прокинулася від того, що під моїми дверима почулося триголосе… ні, не спів, а справжня суперечка.

— Твій сад занадто вогкий для її сукні! — шипів Олівер.

— А твій дах занадто небезпечний, вона не кішка, щоб там лазити! — басив Лео.

— Тиша! — обірвав їх холодний голос Себастьяна. — Вона прокинулася.

​Я відчинила двері й побачила трьох красенів. Кожен тримав у руках запрошення.

— Сьогодні твій день розбитий на три частини, Амеліє, — Себастьян вклонився. — Ми вирішили не сперечатися, а дати тобі спробувати все.

​Я був першим. Я повів її до занедбаного крила палацу, де була величезна скляна оранжерея. Там я влаштував справжній пікнік прямо на траві серед екзотичних квітів.

— Тут сонце світить найкраще, — сказав я, розливаючи сік.

​Ми говорили про прості речі. Я розповів їй, як це — відчувати вітер вусами й бачити світ у кольорах, яких не знають люди. Амелія сміялася, коли я намагався непомітно впіймати метелика, що літав над її бутербродом.

— Лео, ти такий справжній, — прошепотіла вона, торкаючись моєї руки.

Моє серце замуркотіло так гучно, що з дерев посипалося листя. Це був мій бал. Я був упевнений.

​Коли сонце піднялося в зеніт, я запросив її до головної зали. Там стояв лише один стіл, накритий чорним шовком, і грала тиха скрипка (я змусив Олівера крутити старий грамофон за ширмою).

​— Амеліє, магія цього палацу — це не лише перетворення. Це історія, — я почав розповідати їй легенди про наших предків, про зірки, які ведуть котів уночі.

Я бачив, як вона заворожено слухає. Я подав їй рідкісний сорт чаю, який пахне нічними квітами.

— Ти дуже загадковий, Себастьяне, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Іноді мені здається, що ти знаєш відповіді на всі питання Всесвіту.

Я лише загадково посміхнувся. Інтелект — це найсильніша зброя чорного кота.

​А потім настав мій час! Вечір — це пора пригод. Я не став вести її в нудні зали. Я вивів її на широку терасу, де я спорудив щось на кшталт гнізда з подушок і ковдр прямо під зорями.

​— Дивись, Амеліє, — я вказав на місяць. — Люди бачать там просто камінь. Ми бачимо там ігровий майданчик богів.

Ми їли піцу (так, я замовив її магічною поштою, бо риба їй уже набридла!) і просто дуріли. Я показував їй фокуси з вогниками, що танцювали в повітрі.

— З тобою ніколи не сумно, Олівере, — вона поклала голову мені на плече.

Я переміг. Я відчував це по тому, як вона міцно тримала мою руку.

​Ніч опустилася на палац. Я сиділа у своїй кімнаті, перебираючи в пам’яті події дня.

Тепле плече Лео...

Мудрий погляд Себастьяна...

Іскри в очах Олівера...

​Раптом у вікно щось стукнуло. Я підійшла і побачила на підвіконні три подарунки.

1. ​Від Лео: Гарний камінь-самоцвіт, який він знайшов у саду.
2. ​Від Себастьяна: Старовинний кулон у формі місяця.
3. ​Від Олівера: Скляна баночка, в якій миготіли справжні світлячки.

​Я зітхнула. Як можна обрати одного, коли вони такі неймовірні?

Але раптом з коридору почулося гучне шипіння і звук боротьби. Схоже, мої "наречені" вирішили з’ясувати стосунки без зайвих церемоній.

​Я вибігла в коридор і побачила... три клубки хутра (чорний, рудий і білий), які каталися по підлозі, збиваючи дорогі вази.

— А ну цить! — крикнула я, тупнувши ногою. — Хто перший перетвориться на людину і пояснить, що тут відбувається, той отримає додатковий бал!

​Вони миттєво розчепилися і завмерли.

— Це він почав! — вигукнули вони хором, тицяючи пальцями (вже людськими) один на одного.