Розділ 3 . Палац не відпускає

​Моє серце калатало так гучно, що, здавалося, його чути в сусідньому селі. Я дивилася на трьох дорослих, кремезних чоловіків, які щойно… кинулися за м'ячиком із пір’ям.

​— Ви… ви що, серйозно? — мій голос тремтів. — Ви тільки що… всі разом… за іграшкою?

— Це був інстинкт самозбереження! — випалив Олівер, підхоплюючись на ноги й намагаючись пригладити скуйовджене біле волосся. — Раптом це була… бомба?

— У формі мишки з пір’ям? — я істерично засміялася. — Досить! Я не знаю, хто ви — циркові акробати чи божевільні, але я йду звідси. Прямо зараз!

​Я схопила свою сумку і побігла до масивних дубових дверей парадного входу. Себастьян навіть не поворухнувся, лише обмінявся швидким поглядом з Лео. Його очі знову стали вертикальними щілинами.

​Я смикнула за золочену ручку. Нічого. Смикнула сильніше. Двері не просто були замкнені — вони відчувалися монолітними, наче частина скелі.

— Відчиніть! — закричала я, гатячи кулаками по дереву.

— Амеліє, заспокойтеся, — тихо сказав Себастьян, підходячи ззаду. — Палац вас не випустить.

— Це ви мене не випускаєте! — я розвернулася до нього, задихаючись.

— Ні, — басом додав Лео, складаючи руки на грудях. Його плечі були ширшими за шафу. — Магія маєтку визнала вас господаркою. А господарка не може піти, поки не нагодує своїх… підлеглих.

​Вона виглядала такою наляканою, що мені захотелося зашипіти на самого себе. Палац відчув її бажання втекти й зреагував по-своєму — заблокував усі виходи. Старий дім завжди був трохи егоїстичним.

​— Вибачте її, — звернувся я подумки до духу маєтку.

Амелія кинулася до вікна, але важкі оксамитові штори самі собою засмикнулися, а рами видали звук, схожий на клацання замка.

​— Що це за місце? — прошепотіла вона, осідаючи на підлогу.

Я не витримав. Підійшов і сів навпочіпки поруч.

— Це Кошачий Палац, Амеліє. І ми не зовсім люди. Але ми не завдамо вам шкоди. Навпаки, ми зв'язані з вами. Якщо ви підете — магія згасне, а ми… ми назавжди залишимося лише тваринами. Без пам’яті й голосу.

​Я бачив, як вона здригнулася від слів Себастьяна. Ну от, налякав дівчину ще більше. Потрібно терміново рятувати ситуацію!

​— Гей, Амеліє, — я підійшов з іншого боку і витягнув із кишені… маленьку лазерну указку. — Дивись, це просто світло. Хочеш побачити, як Лео вріжеться в шафу?

Лео обурено пирхнув, але я помітив, як його зіниці розширилися, варто було мені лише торкнутися кнопки.

​Амелія подивилася на нас так, ніби ми були дітьми, що граються з вогнем.

— Ви хочете сказати, що мій виграш у лотерею… це був план? — вона підняла голову, і в її очах з’явився перший вогник гніву замість страху. — Ви заманили мене сюди?

— Доля має почуття гумору, — філософськи зауважив я.

​Мені набридло прикидатися. Повітря навколо мене почало вібрувати.

— Досить розмов, — гаркнув я. — Вона все одно побачить. Краще зараз.

​Я відчув, як м’язи напружуються, а кістки починають змінюватися. Це не боляче, це як потягуватися після дуже довгого сну. Одяг просто розчинився в магічному мареві.

За мить на місці високого рудого чоловіка стояв величезний, розміром із невеликого теляти, мейн-кун із пензликами на вухах і палаючими бурштиновими очима.

​Я зробив крок до Амелії й тихо, по-котячому, «м’явкнув». Ну, точніше це прозвучало як короткий рик лева.

Амелія застигла. Вона простягнула тремтячу руку і торкнулася мого густого рудого хутра.

​— М’який… — прошепотіла вона.

— І дуже теплий, — додав Олівер, уже теж перетворюючись на граційного білосніжного кота.

Себастьян зітхнув, поправив краватку, яка за секунду зникла, і перед дівчиною з’явився розкішний чорний кіт із золотим нашийником.

​Амелія сиділа на підлозі, оточена трьома велетенськими котами.

— Ну що ж, — сказала вона, починаючи нервово сміятися. — Схоже, замість трьох мажордомів я виграла три кілограми… ні, триста кілограмів проблем.

​Я гладила Лео за вушком, а він задоволено заплющив очі. Чорний Себастьян сидів поруч із таким виглядом, ніби він — король світу, а білий Олівер уже намагався залізти мені в сумку.

​— Гаразд, коти, — я зітхнула. — Якщо палац мене не випускає, то у нас будуть нові правила. Перше: ніяких розбитих ваз. Друге: ви навчитеся пилососити. А третє… Себастьяне, повернися у людську подобу, нам треба обговорити мої обов’язки як королеви цього зоопарку.

​Себастьян-кіт повільно нахилив голову, і мені здалося, що він усміхається.