Пролог

Дощ барабанив по склу старої кав’ярні, де я допивала свою третю за день дешеву каву. В кишені лежав пом’ятий лотерейний білет — моя остання надія на диво. Я не вірила в магію, доки екран телевізора над стійкою не висвітив цифри, що збігалися з моїми до останньої.

​— Палац… — прошепотіла я, не вірячи власним очам. — Я виграла справжній палац?

​За тиждень я вже стояла перед величезними кованими воротами, на яких золотом виблискували три котячі голови. Маєток «Срібний Кіготь» виглядав величним, але трохи похмурим. Коли важкі двері відчинилися, мене зустріли не порожні зали, а троє чоловіків, від вигляду яких у мене перехопило подих.

​Вони стояли в ряд, ідеально вишколені, у бездоганних фраках.

— Ласкаво просимо додому, міледі, — вимовив той, що стояв посередині. Високий, чорнявий, із поглядом настільки гострим, що здавалося, він бачить мене наскрізь. — Я Себастьян, ваш старший дворецький. Це Лео та Олівер. Відсьогодні ми належимо вам.

​Я зробила крок уперед, відчуваючи дивну напругу в повітрі. Вони були надто ідеальними. Надто тихими. І чомусь кожен із них дивився на мене так, ніби я була не господаркою, а рідкісною здобиччю, яку вони нарешті впіймали.

​Коли я проходила повз Лео, мені здалося, що він… принюхався до мого волосся. А Олівер, наймолодший із них, якось дивно мружив свої блакитні очі, наче ледь стримувався, щоб не замурчати.

​— Ваш чай буде подано у вітальні, — додав Себастьян, і я помітила, як спритно він перестрибнув через високий поріг, не видавши жодного звуку.

​Я ще не знала, що цей палац живе за своїми правилами. Що вночі тут чути тихе дряпання за дверима, а замість вірних слуг я отримала трьох хижаків, які чекають слушного моменту, щоб випустити кігті. І що один із них згодом стане моїм найбільшим коханням… або моїм власником.