Глава 1 ч.3 Ефект відлуння

— Ладо, ти бачила, що щойно сталося? — одразу, без привітання, збуджено запитала та.

— Так, — тихо відповіла Лада. — Я просто... дуже втомилася.

Її надламаний голос видавав таке колосальне виснаження, яке вона вже навіть не намагалася приховати. Подруга наполегливо запропонувала зустрітися ще раз у тому самому закладі, де вони відпочивали вчора, проте Лада категорично відмовилася. Сьогодні їй понад усе хотілося лише глухої тиші.

Сівши у свій відремонтований аеромобіль, вона попрямувала до вже знайомої «Шабашки». Цього разу алкоголю не хотілося абсолютно. Відновниця повільно підійшла до темної барної стійки, опустившись на високий стілець.

— Безалкогольний джин із льодом, будь ласка, — кинула вона автоматичному бармену.

Отримавши прохолодний келих, вона повністю занурилася у власні думки, розглядаючи, як тануть кубики льоду.

— Будь ласка, вислухайте мене! Ви помилилися! Як ви могли так помилитися? Ви ж казали, що система працює бездоганно!..

Чужий, тремтячий жіночий голос раптово вирвав її з внутрішнього світу і змусив різко повернутися до реальності. Лада здригнулася й підняла важкий погляд.

Прямо перед нею стояв не примарний спогад, а жива незнайома жінка із заплаканими очима. Дружина засудженого директора фестивалю.

— Що ви верзете? Хто ви взагалі така? — Лада роздратовано насупилася, міцніше стиснувши свій келих. — У мене немає жодного настрою й бажання зараз розмовляти. Бугь ласка, залиште мене наодинці.

Але збожеволіла від горя жінка навіть не думала відступати.

— Ні! Ви сьогодні власноруч убили мого чоловіка! Ви його знищили! — зриваючись на нелюдський крик, забилася в істериці жінка. — Він був прекрасною, світлою людиною! Що ви коїте?! Чим ви взагалі кращі за тих дикунів, які жили у кривавому двадцять першому столітті?! Він весь час, усю ніч був поруч зі мною, у нашому ліжку!

На емоційні, гучні вигуки незнайомки вже почала стрімко реагувати автоматизована охорона закладу. Двоє Оберегів у темній формі безшумно виросли за її спиною, м'яко, але залізно перехопивши її за лікті.

Лада навіть не поворухнулася, щоб щось пояснити чи захиститися. Вона лише мовчки дивилася в обличчя, спотворене горем, і вкотре думала про те, наскільки засліпленими й дивними бувають людські реакції, коли система зачіпає їхнє его. 

Прямо зараз перед її очима спалахнули привиди тих самих одинадцяти справ, які вона вела за десять років роботи Відновницею. І майже щоразу, як під копірку, родичі засуджених кричали їй в обличчя одне й те саме. Вони вигадували вигадані домашні алібі. Вони божилися, що їхня близька людина фізично не здатна на жорстокість. Вони категорично відкидали сухі цифри, бездоганні логи та залізобетонні докази Veles, бо вірили не логіці системи, а власній сліпій любові.

— Та будьте ви прокляті! — кричала жінка крізь сльози, поки Обереги невблаганно тягли її до виходу з бару. — Я дуже сподіваюся, що одного дня ця ваша ідеальна система з’їсть і вас! Що ви самі на власній шкурі відчуєте це пекло і опинитеся там, куди зараз холоднокровно відправляєте інших! 

Вечір був остаточно й безповоротно зруйнований.

Лада повернулася до своєї порожньої квартири, де кожна стіна тепер нагадувала про розлучення з Генрі. Зайшовши на кухню, вона вирішила не турбувати Джері своїм голосом — ШІ-помічник зараз здався їй надто механічним для її розбитого стану. Вона самостійно відчинила приховану панель шафи, дістала пляшку справжнього, алкогольного вина і налила собі повний келих, сподіваючись заглушити відлуння чужого прокляття.

Сил не було навіть на те, щоб шукати й наповнювати келих.

Вона просто прихопила пляшку, навпомацки дістала з холодильника залишки готової сирної нарізки, яка лежала там уже добу, і вийшла на простору відкриту терасу. Дивлячись на безкрайнє зоряне небо Паксоліту та повільно, ковток за ковток смакуючи прохолодний напій прямо з шийки, Лада раптом відчула дивне, липке занепокоєння.

І справа була зовсім не в тому, що вона раптом сліпо повірила відчайдушним словам тієї нещасної жінки в барі. Ні. Просто якась неусвідомлена аномалія у вечірній справі вперто не давала її аналітичному розуму спокою.

Усе розслідування раптом здалося їй занадто простим. Аж нудотно правильним.

Що, як алгоритм Veles десь припустився мікроскопічної системної похибки, а вона через утому просто пропустила цей нюанс?

Лада рішуче поставила пляшку на стіл. Вона твердо вирішила негайно повернутися до свого домашнього офісу. Проте цього разу — не для сухого виконання чергового робочого протоколу Колегії.

А виключно для себе.

Дівчина знову переступила поріг зачиненого кабінету, піднявши руку до сенсорів. Доступ до її особистого, глибоко зашифрованого архіву Відновниці суттєво відрізнявся від офіційної авторизації в глобальних мережах Veles чи Inside. Тут, у її приватному цифровому сейфі, система не вимагала складної багаторівневої біометричної перевірки чи ДНК-тестів. 

Для відкриття файлів локальний термінал вимагав лише одного — увімкнути голос і чітко відповісти на приховане запитання.

Але це було не просто випадкове питання системи.

Це була індивідуальна перевірка пам’яті. На голографічній панелі спалахнув тонкий підсвічений текст:
«З ким і в якому віці відбувся ваш перший поцілунок?»

Лада на мить заплющила очі, роблячи глибокий подих. Перед нею миттєво, наче це було лише вчора, постав образ Марка. Її першого, єдиного справжнього кохання. Нестримного. Живого. Справжнього.

Він був британцем, але через дипломатичну роботу своїх батьків у той буремний час проживав разом із нею на території України. Коли його родині настав час назавжди повертатися на острови, їм обом якраз виповнилося по сімнадцять років. Лада до найдрібніших деталей пам'ятала їхню останню зустріч напередодні прощання. Вона була щирою, ніжною, переповненою емоціями — настільки дорослою, наскільки це взагалі можливо в такому юному віці. І той відчайдушний поцілунок, який вони розділили на прощання.