Глава 1 ч.1 Ефект розбитого ранку

Уранці місто вже жило у звичному ритмі, але для Лади цей день почався не так, як сотні попередніх.

Лінк задзвонив раніше за будильник. Вона, не розплющуючи очей, намацала його на тумбочці й відповіла на виклик.

— Ладо, доброго ранку. Скажіть, будь ласка, коли ви будете на роботі?

Голос колеги звучав стримано, але за цією стриманістю чітко відчувалася напруга.

— Я ще вдома. Збираюся. А що сталося?

Після короткої паузи пролунала відповідь:

— Приїдьте якомога швидше. У нас надзвичайна ситуація.

Лада миттєво сіла на ліжку. У Паксоліті такі слова майже не звучали. За останні роки випадки, які вимагали термінового залучення Відновників, можна було перелічити на пальцях.

— Буду за кілька хвилин.

Вона завершила виклик і лише тепер відчула тупий головний біль. Учорашній вечір повільно повертався до пам'яті.

Розлучення з Генрі далося їй важче, ніж вона очікувала. Вони прожили разом вісім років, і це рішення було їхнім спільним, зваженим кроком. Не тому, що вона втратила якесь шалене кохання. Якщо бути чесною із собою, вона ніколи не кохала свого чоловіка так, як про це пишуть у книжках. Генрі залишався доброю, надійною людиною, і поруч із ним завжди панував спокій. Вона відчувала до нього вдячність, повагу, теплоту.

Але не любов.

І саме тому — через фінал цих восьми років звичного життя — було так боляче.

Вона втрачала не кохання. Вона втрачала величезну частину свого життя.

Після суду подруга майже силоміць затягнула її до бару, який у народі давно прозвали «Шабашкою». Лада терпіти не могла подібних місць, але вчора їй хотілося лише одного — бодай ненадовго перестати думати.

— Останній коктейль точно був зайвим... — тихо пробурмотіла вона, дивлячись на своє відображення у дзеркалі.

Зітхнувши, Лада змусила себе підвестися. Швидко вмившись і почистивши зуби, вона вийшла на кухню.

— Доброго ранку, дорога Ладо. Що ви бажаєте на сніданок сьогодні? — кімнатою розлігся знайомий голос домашнього помічника.

— Доброго ранку, Джері. Мені яєчню із сиром і помідорами. Якщо, звісно, залишилися яйця.

— Учора автоматично було поповнено запас продуктів, — слухняно відгукнувся ШІ. — Приготування займе п'ять хвилин.

— Дякую.

Поки кухонний модуль під керівництвом Джері заходився готувати сніданок, Лада швидко перевдяглася у форму Відновника. Темно-графітовий костюм ідеально сидів на її стрункій фігурі. Довге руде волосся вона, як і зазвичай, зібрала в тугий акуратний пучок. Лише глибокі сині очі сьогодні виразно видавали втому, а легкі тіні під ними безжально нагадували про безсонну ніч.

Скромно поснідавши, уже за кілька хвилин вона поспішала до надземного паркінгу.

Свій аеромобіль Лада жартома називала стареньким, хоча в Паксоліті це слово давно втратило первинний сенс. Жоден транспортний засіб тут не використовувався довше п'яти років. Після завершення цього терміну виробник безкоштовно замінював його абсолютно новою моделлю, а стару відправляв на повну екологічну переробку. Машина давно перестала бути ознакою розкоші. Власний транспорт мав майже кожен, хоча громадська транспортна мережа працювала настільки бездоганно, що багато хто волів пересуватися саме нею.

— Авторизація, — кинула Лада ще на ходу, наближаючись до майданчика.

Замок тихо клацнув, і дверцята плавно піднялися вгору. Та щойно вона збиралася сісти всередину, як браслет-Лінк завібрував, видавши різкий попереджувальний сигнал. 

— Запуск транспортного засобу неможливий, — пролунав сухий механічний голос бортового комп'ютера. — Під час нічної самодіагностики виявлено критичний знос гальмівної системи. Автомобіль заблоковано до завершення автоматичного ремонту локальними дронами. Орієнтовний час — десять хвилин.

Лада приречено заплющила очі.

— Серйозно?.. Саме сьогодні...

Десяти хвилин у неї не було й близько.

Різко зачинивши дверцята, Лада розвернулася і швидко попрямував до найближчої швидкісної транспортної платформи кампусу. Щойно вона ступила на магнітне покриття, уздовж краю платформи спалахнула тонка блакитна смуга світлодіодів.

— Пасажира зареєстровано, — вивів Лінк текстове сповіщення. — Найближчий експрес-маршрут прибуде через дві хвилини сімнадцять секунд.

Швидкісний експрес прибув навіть на кілька секунд раніше графіка.

За якийсь час Лада вже сиділа біля панорамного вікна, притулившись чолом до прохолодного скла. За ним плавно пропливав ранковий Паксоліт. Світлі, майже невагомі будівлі, розкішні зелені насадження на дахах, безшумний магнітний транспорт і люди, які абсолютно нікуди не поспішали. Усе це більше нагадувало давні наївні фантазії митців про далеке майбутнє, ніж реальний мегаполіс. 

Поруч у кріслі крутилася дівчинка років шести. Біля неї сидів робот-няня компанії «Тесла» — прямий нащадок андроїдів, створених ще наприкінці минулої ери. Дитина невпинно совала пальцями й намагалася натискати яскраві кнопки на металевому корпусі супутника.

— Шановна, відповідно до правил суспільного етикету, вам слід сидіти рівно та не висловлювати емоції надто голосно, — монотонно й занудно повторювала машина.

Дівчинка у відповідь лише дзвінко засміялася. Лада мимоволі посміхнулася, спостерігаючи за ними.

Вона щиро любила цей світ. Світ, у якому маленькі діти могли абсолютно самостійно й безпечно пересуватися містом, люди не боялися гуляти темними вулицями вночі, а ніхто й ніколи не прокидався з гнітючою думкою, чи вистачить йому ресурсів до кінця місяця. Тут давно не існувало розподілу на багатих чи бідних.

Люди в Паксоліті не працювали заради виживання чи зарплати. Кожен із раннього дитинства, проходячи тестування системи, обирав справу, до якої мав найбільші природні здібності, і виконував її як свій добровільний внесок у загальне життя.

Одні лікували. Інші зводили хмарочоси. Хтось писав книги, а хтось створював нові коди та технології. Кожна професія була однаково цінною та важливою для Балансу. Саме тому Ладі завжди здавалося диким і дивним, що колись у минулому люди могли заздрити статкам одне одного.