Пако і Орест у Мишачій Країні

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони сина — Ореста. Орест був допитливим, уважним і дуже любив слухати нічні звуки: шурхіт листя, подих вітру, далекі гудки потягів. А ще він дуже любив дивитися на тіні. Раніше він їх не помічав, але якось мама сказала, що хто вміє бачити красу ночі — той має особливе серце. Тож кожного вечора, коли місяць виринав із-за хмар і освітлював кімнату хлопчика м’яким сяйвом, Орест лежав у ліжку й розглядав тіні на стелі. Одного дня він побачив там пшеничний колос, млин, ослика з бджолами і… мишку. Хлопчик перевів погляд зі стелі на іграшкового друга — він лежав на своєму місці, на маленькій сріблястій подушечці, тримаючи в лапках шматок сиру у формі місяця. Вночі можна було подумати, що це і є справжній місяць — тільки жовтий і з дірочками.

— Ти бачив те мишеня, Пако? — запитав хлопчик у м’якого друга, подивившись на стелю — тіні вже зникли. — Пако, а миші мають своїх принців і принцес?

Мишеня нічого не сказало у відповідь, але Оресту здалося, що його очі мовили: «Хто знає? У кожного світу є свої таємниці. Може, й у мишачого теж». Орест усміхнувся і заснув, обіймаючи свого друга.

Двері тихо рипнули, і тато заглянув у кімнату — щоб переконатися, що їхній хлопчик спить спокійно. Він поправив ковдру на плечах Ореста й тихо прошепотів:

— Пако, оберігай сон нашого хлопчика…

І Орест тієї ночі побачив гарний сон: він ішов вузькою стежкою, вимощеною горіховою шкаралупою й кабачковим насіннячком. Повітря пахло підсмаженими зернятками, а десь попереду чулося тихе пискляве гомоніння.

«Хто там плаче?» — подумав хлопчик, поспішивши вперед.

— Це голос принцеси… — зовсім поряд пролунав чийсь голос. Орест відчув, як щось завовтузилось у кишені, і звідти виліз його маленький друг.

— Пако!

— Привіт, — тихо мовило мишеня.

— Ти живий!

— Тихіше… — Пако виліз з кишені й, забравшись на плече, насторожено принюхався, шукаючи в повітрі натяк на небезпеку. — Добре… У Країні Мишей спокійно. Ти прийшов саме вчасно.

— Обережно! — раптом хтось пискнув під ногами.

Орест здивовано ступив назад. Перед ним стояла маленька мишка з крихітною короною з пшеничних зернят на голові.

— Ти хто? — прошепотів хлопчик.

— Я Золотце, принцеса Країни Мишей! — гордо сказала мишка. — А ти — той хлопчик?

— Я… напевно, — відповів він, чемно вклоняючись. — Мене звати Орест.

— Це ти! — зраділа мишка. — Ми чекали на тебе!

— На мене? — здивувався хлопчик. — Я ж просто… звичайний хлопчик.

— Звичайний? — пискнула мишка. — Ой, не сміши!

Золотце довго сміялася, аж поки не згадала, що принцесам не личить так голосно сміятися. Вона змовкла, озирнулася і прошепотіла:

— Звичайні хлопчики не можуть знайти дороги до нас… Поглянь навкруги! Чи схоже це на звичайний сад?

— Ні… — погодився Орест, уважно озираючись: невисокі дерева, ніде жодної кішки, а місяць світить ніжно-рожевим світлом.

— Вітаю, Ваша Високосте! — Пако спустився з плеча на землю і чемно вклонився принцесі.

— Пако! — зраділа принцеса Золотце, обіймаючи мишеня. Орест помітив, що щоки його друга трохи порожевіли.

Мишенята переговорили між собою мишачою мовою, якої Орест не розумів. Потім принцеса махнула хвостиком і повела хлопчика вузькими тунелями з гілочок і листя, повз невеличкі будиночки без світла.

«Де всі?» — подумав Орест. Йому було дивно, що ніде не видно мишей.

— Усі на майдані, — тихо мовив Пако, показуючи хвостиком уперед. — Готуються до свята.

— До свята?!

— Зараз побачиш.

Орест ступив ще кілька кроків — і стежка раптом закінчилася. Перед ними відкрився широкий майдан, насичений запахами, звуками і сяйвом. Посеред нього стояв величезний чорний казан — такий великий, що в ньому міг би поміститися навіть Орест. Навколо казана миші водили ритмічний круговий танок, співаючи мишачі пісні, а маленькі мишенята підстрибували, весело плескаючи в долоньки.

— Це Свято Першого Сиру, — прошепотіла Золотце. — У цей день ми вшановуємо те, що дає нам життя, тепло і світло. Без сиру немає світла для нас.

Орест опустив руку в кишеню. Там лежав знайомий сир-місяць, що раніше тримав у лапках Пако. Але тепер він був іншим: твердішим, ніжнішим на дотик і пахнув теплим сиром. А ще… його поверхня ледь сяяла ніжно-рожевим світлом, ніби вбирала в себе сяйво місяця.

— Цього року саме тобі випала честь зробити це, — неголосно сказав Пако, торкнувшись хвостиком ноги хлопчика. — Кинь сир у казан.

— Я?.. — Орест ковтнув. — Але ж я не миша.

— Ти — той, хто може бачити наш світ, — відповіла принцеса.

— Добре… — мовив Орест.

Танок розступився перед ним, миші схилили голови. Сир у руках хлопчика теплішав усе сильніше, аж долоні засвербіли від лоскоту. Орест простягнув руку над краєм казана… і кинув сир у чорну глибину. Казан весело забуркотів, немов сміючись. Усередині щось зашипіло — і раптом звук став схожим на маленьке хорове «пум-пум-пум!», наче десятки мишенят розповідали один одному веселу історію. З казана виринав запах теплих вершків і молока, і слухаючи це буркотіння, Орест навіть почув слова:

«Сир родиться — світ проснеться… Сир родиться — світ проснеться…»

Миші притихли, настовбурчили вушка, всі застигли в очікуванні, а тоді — хлюп! — з середини казана випірнула велика ніжна сирна хмара. Вона розлилася над майданом, торкаючись кожного мишеняти, і ті почали радісно пищати. Пако підстрибнув і заплескав у лапки:

— Ура! Вдалося!

Принцеса піднялася по драбинці до краю казана і маленькою дерев’яною ложечкою зачерпнула першу порцію сирної каші.

— Скуштуй, Оресте. Ти — наш гість і дарувальник світла у цьому році.

Орест обережно торкнувся каші язиком. Вона була теплою, ніжною і смакувала як обійми мами, як затишок ночі…

— Ммм… — тільки й зміг прошепотіти.

На прохання принцеси він насипав кашу всім мишам у маленькі тарілочки з вишневої кісточки, і  вони всі радісно вигукнули:

— Зі Світом Першого Сиру нас!