Пако і Орест у Мишачій Країні

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони сина Ореста. Орест був допитливим, уважним і дуже любив слухати нічні звуки: шурхіт листя, подих вітру, далекі гудки потягів. А ще він дуже любив дивитися на тіні. Раніше він їх не помічав, але якось мама сказала, що хто вміє бачити красу ночі, той має особливе серце. Тож кожного вечора, коли місяць виринав із-за хмар і освітлював кімнату хлопчика м’яким сяйвом, Орест лежав у ліжку й розглядав тіні на стелі. Одного дня він побачив там пшеничний колос, млин, ослика з бджолами і… мишку. Хлопчик перевів погляд зі стелі на іграшкового друга — він лежав на своєму місці, на маленькій сріблястій подушечці, тримаючи в лапках шматок сиру у формі місяця. Вночі можна було подумати, що це і є справжній місяць, тільки жовтий і з дірочками.

— Ти бачив те мишеня, Пако? — запитав хлопчик у м’якого друга, подивившись на стелю — тіні вже зникли. — Пако, а миші мають своїх принців і принцес?

Мишеня нічого не сказало у відповідь, але Оресту здалося, що його очі мовили: «Хто знає? У кожного світу є свої таємниці. Може, й у мишачого теж». Орест усміхнувся і заснув, обіймаючи свого друга.

Двері тихо рипнули, і тато заглянув у кімнату, щоб переконатися, що їхній хлопчик спить спокійно. Він поправив ковдру на плечах Ореста й тихо прошепотів:

— Пако, оберігай сон нашого хлопчика…

І Орест тієї ночі побачив гарний сон: він ішов вузькою стежкою, вимощеною горіховою шкаралупою й кабачковим насіннячком. Повітря пахло підсмаженими зернятками, а десь попереду чулося тихе пискляве гомоніння.

«Хто там плаче?» — подумав хлопчик, поспішивши вперед.

— Це голос принцеси… — зовсім поряд пролунав чийсь голос. Орест відчув, як щось завовтузилось у кишені, і звідти виліз його маленький друг.

— Пако!

— Привіт, — тихо мовило мишеня.

— Ти живий!

— Тихіше… — Пако виліз з кишені й, забравшись на плече, насторожено принюхався, шукаючи в повітрі натяк на небезпеку. — Добре… У Країні Мишей спокійно. Ти прийшов саме вчасно.

— Обережно! — раптом хтось пискнув під ногами.

Орест здивовано ступив назад. Перед ним стояла маленька мишка з крихітною короною з пшеничних зернят на голові.

— Ти хто? — прошепотів хлопчик.

— Я Золотце, принцеса Країни Мишей! — гордо сказала мишка. — А ти той хлопчик?

— Я… напевно, — відповів він, чемно вклоняючись. — Мене звати Орест.

— Це ти! — зраділа мишка. — Ми чекали на тебе!

— На мене? — здивувався хлопчик. — Я ж просто звичайний хлопчик.

— Звичайний? — пискнула мишка. — Ой, не сміши!

Золотце довго сміялася, аж поки не згадала, що принцесам не личить так голосно сміятися. Вона змовкла, озирнулася і прошепотіла:

— Звичайні хлопчики не можуть знайти дороги до нас… Поглянь навкруги! Чи схоже це на звичайний сад?

— Ні… — погодився Орест, уважно озираючись: невисокі дерева, ніде жодної кішки, а місяць світить ніжно-рожевим світлом.

— Вітаю, Ваша Високосте! — Пако спустився з плеча на землю і чемно вклонився принцесі.

— Пако! — зраділа принцеса Золотце, обіймаючи мишеня. Орест помітив, що щоки його друга трохи порожевіли.

Мишенята переговорили між собою мишачою мовою, якої Орест не розумів, а потім принцеса махнула хвостиком і повела хлопчика вузькими тунелями з гілочок і листя, повз невеличкі будиночки без світла.

«Де всі?» — подумав Орест. Йому було дивно, що ніде не видно мишей.

— Усі на майдані, — тихо мовив Пако, показуючи хвостиком уперед. — Готуються до свята.

— До свята?!

— Зараз побачиш.

Орест ступив ще кілька кроків і стежка раптом закінчилася. Перед ними відкрився широкий майдан, насичений запахами, звуками і сяйвом. Посеред нього стояв величезний чорний казан, такий великий, що в ньому міг би поміститися навіть Орест. Навколо казана миші водили ритмічний круговий танок, співаючи мишачі пісні, а маленькі мишенята підстрибували, весело плескаючи в долоньки.

— Це Свято Першого Сиру, — прошепотіла Золотце. — У цей день ми вшановуємо те, що дає нам життя, тепло і світло. Без сиру немає світла для нас.

Орест опустив руку в кишеню. Там лежав знайомий сир-місяць, що раніше тримав у лапках Пако, але тепер він був іншим: твердішим, ніжнішим на дотик і пахнув теплим сиром. А ще його поверхня ледь сяяла ніжно-рожевим світлом, ніби вбирала в себе сяйво місяця.

— Цього року саме тобі випала честь зробити це, — неголосно сказав Пако, торкнувшись хвостиком ноги хлопчика. — Кинь сир у казан.

— Я?.. — здивувався Орест. — Але ж я не миша.

— Ти той, хто може бачити наш світ, — відповіла принцеса.

— Добре… — мовив Орест.

Танок розступився перед ним, миші схилили голови. Сир у руках хлопчика теплішав усе сильніше, аж долоні засвербіли від лоскоту. Орест простягнув руку над краєм казана і кинув сир у чорну глибину. Казан весело забуркотів, немов сміючись. Усередині щось зашипіло і раптом звук став схожим на маленьке хорове «пум-пум-пум!», наче десятки мишенят розповідали один одному веселу історію. З казана виринав запах теплих вершків і молока, і слухаючи це буркотіння, Орест навіть почув слова:

«Сир родиться — світ проснеться… Сир родиться — світ проснеться…»

Миші притихли, настовбурчили вушка, всі застигли в очікуванні, а тоді — хлюп! — з середини казана випірнула велика ніжна сирна хмара. Вона розлилася над майданом, торкаючись кожного мишеняти, і ті почали радісно пищати. Пако підстрибнув і заплескав у лапки:

— Ура! Вдалося!

Принцеса піднялася по драбинці до краю казана і маленькою дерев’яною ложечкою зачерпнула першу порцію сирної каші.

— Скуштуй, Оресте. Ти  наш гість і дарувальник світла у цьому році.

Орест обережно торкнувся каші язиком. Вона була теплою, ніжною і смакувала як обійми мами, як затишок ночі.

— Ммм… — тільки й зміг прошепотіти.

На прохання принцеси він насипав кашу всім мишам у маленькі тарілочки з вишневої кісточки, і  вони всі радісно вигукнули:

— Зі Світом Першого Сиру нас!

Веселий хор мишей піднявся до самого рожевого місяця, і хлопчику здалося, що він усміхнувся йому у відповідь.