Розділ 1.

Червона доріжка під ногами здавалася м’якшою за хмаринку. Марта йшла впевнено, і кожен крок на високих підборах відгукувався приємним атласним шелестом її вечірньої сукні. Чоловік поруч — молодий Том Харді, — тримав її під руку так обережно, ніби вона була найдорожчою порцеляною у світі. Його погляд не просто виражав захоплення, він буквально кричав: «Як мені так пощастило?».

​Вони підійшли до масивних скляних дверей шикарного ресторану. Швейцар уже схилився у поклоні, Марта ледь помітно всміхнулася своєму відображенню в золоченій вітрині — висока, точена постава, ідеальні локони…

​І тут з’явилася вона.

​Бззз-бззз.

​Маленька, нахабна муха виникла нізвідки. Вона не просто літала поруч — вона вирішила, що вухо голлівудської діви — найкращий майданчик для танців.

​— Тільки не зараз, — прошипіла Марта, втрачаючи величність.

​Вона різко змахнула рукою, намагаючись прибити настирливу комаху, і… з гуркотом знесла будильник із тумбочки.

​Скляні двері ресторану розлетілися на мільйон кусочків. Том Харді випарувався, залишивши після себе лише запах старої підковдри.

​Марта розплющила очі.

​Стеля була знайомою — з тією самою тріщиною у формі карти Австралії, яку вона обіцяла забілити ще минулої весни. Будильник на підлозі продовжував пищати, нагадуючи, що казка закінчилася, не встигнувши дійти навіть до аперитиву.

​— Ну звісно, — прохрипіла вона в подушку. — Всесвіте, дякую за спецефекти. Муха в п'ятизірковому готелі? Це був дуже тонкий натяк на те, що я залежалася.

​Вона сіла на ліжку, відчуваючи, як магія сну остаточно вивітрюється, залишаючи замість шовку на шкірі звичайну бавовняну піжаму з принтом сумних авокадо.

Марта ще кілька секунд сиділа нерухомо, намагаючись затримати в пам'яті відчуття шовку на плечах. Але шовк безжально перетворився на катишки на старій піжамі, а запах дорогих парфумів — на стійкий аромат вчорашньої недопитої кави.

​— Ну що, принцесо, карета перетворилася на гарбуз ще до виїзду з депо? — пробурмотіла вона, сповзаючи з ліжка.

​Ноги звично намацали капці-зайці, у яких одне вухо вже давно висіло в депресивному напіврозпаді. Марта попленталася до ванної, намагаючись не робити різких рухів — раптом залишки сну ще можна якось повернути назад?

​Але дзеркало над раковиною було іншої думки.

​Вона зупинилася перед ним, як перед суворим митником на кордоні між «країною мрій» та «країною обітованого виживання».

​Марта не просто не любила дзеркала — вона тримала з ними озброєний нейтралітет. Це були класичні односторонні відносини: скло фанатично транслювало правду, а Марта майстерно вдавала, що це її не стосується.

​— Доброго ранку, зірко Голлівуду, — пробурмотіла вона, зупинившись перед відображенням у дзеркалі. Потім одразу додала: — Жарт. Це був жарт. Не напружуйся, а то тріснеш.

​Відображення не образилося. Воно взагалі було на диво терплячим: мовчки демонструвало щоки, які ніяк не вписувалися в стандарти «героїні романтичного серіалу», неідеальну шкіру та волосся, що за ніч вирішило проголосити незалежність від гребінця. Тіло ж, здавалося, з дитинства ігнорувало модні журнали й не збиралося змінювати цю стратегію.

​Марта зітхнула й відвернулася.

— Ну і добре. Зате я розумна. І дотепна. І… окей, досить, не перегинай, а то Всесвіт почує і вимкне іронію.

​Вона витягла з шафи свій «бронежилет» — універсальний безформний светр. Його головна місія була простою: не облягати, не привертати уваги й не провокувати перехожих на коментарі щодо її існування. Це був її особистий лайфхак: якщо ти достатньо непомітна, світ про тебе забуває. Не завжди працювало, але це була бодай якась стратегія виживання.​

​— І так, план на сьогодні: вижити, не розплакатися і, за можливості, нікого не вбити. Амбітно, — резюмувала вона, наливаючи чай.

​Гарячий напій обпік язика. Життя теж не обіцяло бути солодким і прохолодним.

​На роботі стабільність вражала — було передбачувано неприємно.

— Марто, ти сьогодні… — колега з бухгалтерії зробила ту саму паузу, яку люди зазвичай використовують, коли намагаються упакувати безтактовність у обгортку «делікатності».

​— Жива? — підказала Марта, не відриваючись від монітора. — Дякую, я теж помітила цей прикрий інцидент.

— Я хотіла сказати… у тебе нова кофта?

Марта глянула на свій розтягнутий светр.

— Ні. Просто стара ще не здалася. І я разом із нею, якщо вже на те пішло.

​Колега нервово гигикнула й ретирувалася. Марта подивилася їй услід із легким сумом. Вона обожнювала ці діалоги: короткі, змістовні, і майже ніхто не постраждав. Майже.

​Вона сіла за стіл. Комп’ютер завантажувався повільніше, ніж її мотивація до праці. На темному екрані знову виринуло її обличчя.

— Ну ти хоч іноді могла б бути фотогенічною, — шепнула вона склу. — Хоч для різноманіття, або для статистики.

​Відображення залишилося вірним собі, але десь глибоко в душі Марта знову дозволила собі ту саму заборонену фантазію. Не про принців. А про те, як вона заходить у кімнату — і на неї всі дивляться. Просто дивляться. Без жалю і глузування. Без того липкого «ну, зате вона людина хороша».

​Вона уявила, як одного разу підійде до дзеркала… і не захоче відвертатися.

— Ну так, — фиркнула вона, нарешті клацаючи мишкою. — І ще давай додамо, що я прокинуся принцесою в магічній академії. Для повного комплекту шизофренії. Хоча… якщо вже мріяти, то з розмахом.

Вечір заповз у квартиру тихо, принісши із собою запах дощу за вікном і гул втомленого міста. Марта зняла свій «светр-бронежилет», відчуваючи, як разом із ним спадає напруга робочого дня. 

Вона вже збиралася йти на кухню, щоб зварити чергову порцію кави, але ноги самі зупинилися біля дзеркала в коридорі.

​Цього разу — свідомо.

​Вона не відвернулася, не пожартувала про «красуню» і не скривилася. Вона просто довго дивилася на себе. У напівтемряві коридору її відображення здавалося м’якшим, не таким категоричним, як під безжальними офісними лампами.