Частина 62

Айрен на мить спохмурніла, перебираючи в пам'яті архіви Цитаделі.

— Ангорд? Той самий демон із Нижніх Кіл Пекла, який століттями вигадував витончені тортури для грішників? Як він умудрився проникнути на Землю?

— У тому-то й річ, що це абсолютно незрозуміло! — Фреал нервово стиснув кулаки. — Жодних сплесків магії, жодних розірваних порталів. Якщо цей садист тут, значить, щось не так. Пекло ніколи не приховувало, що хоче взяти контроль над світом Безодні, але все не так просто. Нам потрібен Ерагон. Терміново. Якщо пан Ангорд прийшов повеселитися, нам треба зустріти його як належить, поки він не перетворив цей світ на своє особисте пекло. Ходімо.

***

Пошуки Ерагона затягнулися до самого вечора. Айрен разом з іншими прочесала, здавалося, кожен сантиметр Цитаделі, але Езерхай немов крізь землю провалився. Сили були на межі, ноги гуділи від утоми, і, коли надія остаточно згасла, дівчина ліниво побрела до бібліотеки — єдиного місця, де ще можна було розраховувати на тишу.

Дівчина тихо причинила за собою двері й на секунду притулилася спиною до прохолодної стіни, заплющивши очі. Зробивши глибокий вдих, щоб заспокоїти збите дихання, вона повільно пішла вздовж нескінченних стелажів, на ходу машинально поправляючи рукави свого костюма, розшиті витонченим золотим візерунком по краях.

Знайшовши поглядом книгу, яку вона залишила вчора на одній із полиць, напівангел підійшла до високого вікна. Розгорнувши книгу на першій-ліпшій сторінці, вона почала побіжно переглядати старі рядки. Очі байдуже ковзали по вже вивченому тексту:

«Тільки чиста душа зможе запечатати темряву. Коли темрява знову підступає, достатньо лише прислухатися до шепоту вітру — і ти почуєш голос її, що веде світ до нового життя...»

— Дурниці… — роздратовано просичала брюнетка і з глухим стуком кинула книгу на найближчий стіл.

Казки про «чисті душі» зараз здавалися верхом цинізму. За вікном остаточно стемніло, а Айрен усе продовжувала ховатися в напівтемряві бібліотеки, судорожно гортаючи сувій за сувоєм у надії знайти хоч якусь реальну зачіпку. Зрештою, коли літери перед очима остаточно розпливлися, а голова відмовилася міркувати, вона здалася. Залишивши задушливі архіви, дівчина вийшла на ґанок Цитаделі.

Нічне місто вже занурилося в глибокий сон. Нічний спокій здавався абсолютним, але тривав він недовго. Раптово темрява навколо згустилася. Повітря стало липким і важким, а по спині пробіг крижаний піт. За кілька кроків від неї, просто з густих тіней парку, почувся тихий, свистячий чоловічий шепіт. У ньому не було нічого людського — тільки знущальний, переможний смішок, від якого кров застигла в жилах.

— Ні… — ледь чутно видихнула Айрен.

Заціпенівши на частку секунди, дівчина зірвалася з місця й кинулася бігти назад, до рятівних коридорів Цитаделі. Вона летіла темними доріжками, зустрічаючи на своєму шляху заспану прислугу та патрульних.

— Тікайте! Швидше, йдіть звідси! Тікайте!

Повернувши за черговий кут, вона мало не врізалася у дві високі постаті. Це були Ерагон і Сейт, які про щось тихо сперечалися в напівтемряві.

Не тямлячи себе від жаху, Айрен практично впала просто їм до рук, судорожно хапаючись за тканину їхнього одягу.

— Айрен, що сталося? — схвильовано запитав Ерагон, міцно притискаючи її до себе, наче намагаючись захистити від невидимої загрози.

— Він... тут. Вони йдуть сюди, — на одному диханні прошепотіла дівчина. В її розширених від жаху очах застигло відображення тієї первісної темряви, яку вона побачила на вулиці.

Ерагон і Сейт перезирнулися. Вони не були готові до такого перебігу подій, але часу на паніку та розробку стратегій доля їм не залишила.

— Ерагоне, у нас проблеми! — цей крик розірвав натягнуту тишу коридору. Локей біг з боку парадного входу, задихаючись від скаженого темпу. Слідом за ним, на ходу оголюючи зброю та стягуючи сили, важко дихаючи, поспішав решта патріархату на чолі з Фреалом.

Цієї ж миті, ніби за чиєюсь зловісною волею, одна за одною почали гаснути свічки, що освітлювали коридор. Ґноти сичали, занурюючи Цитадель у холодне напівприродне світло. Єдиним джерелом світла залишився повний місяць — його мертвотно-бліді промені струменіли крізь високі стрільчасті вікна, вихоплюючи з темряви перелякані обличчя. Відчувши, як по ногах війнуло могильним холодом, Айрен ще сильніше притиснулася до Ерагона, судорожно стискаючи в кулаках краї його білого піджака. Ангел напружився всім тілом, його крила за спиною ледь помітно здригнулися, готові розправитися будь-якої миті.

— Твою ж... резиденцію, — тихо, крізь зуби вилаявся Левір Фреал, вдивляючись у темряву, що згущувалася наприкінці коридору.

Усе завмерло. Ерагон обережно, але наполегливо спробував відсторонити Айрен, заглядаючи їй просто в очі:

— Айрен, зараз ти робиш саме те, що тобі наказано. Без дурниць і суперечок, — його голос звучав твердо, але в глибині зіниць металася тривога. Він різко повернувся до озброєних слуг, які застигли трохи далі: — Ви двоє. Заберіть її та сховайте в найглибшому крилі. Захищайте власним життям.

— Так, володарю, — в один голос відгукнулися вартові, миттєво роблячи крок уперед і стаючи півколом.

— Ти з глузду з'їхав?! — крикнула Айдингер, уперто чіпляючись за його рукав. У її страху раптом знову спалахнула та сама стримана зухвалість. — Я не залишу вас тут самих.