Частина 59

***

Ранкові сонячні промені м'яко розбудили Айрен. До кімнати з водяним куполом вона дійшла без сторонньої допомоги. Дівчина йшла з рівною спиною, дивлячись порожнім поглядом у підлогу. Вона ні на що не реагувала. Ні на привітних слуг, ні на крик птахів за вікном. Утім, Міліт усе одно ні на сантиметр не відходив від неї, готовий підхопити будь-якої миті. Навіть у такому виснаженому стані дівчина наввідріз відмовлялася від чужих рук, через що лікарі лише невдоволено бурчали, просячи її помовчати, не вередувати даремно й дати їм спокійно виконувати свою роботу.

Зрештою Міліт м'яко, але наполегливо підняв Айдингер на руки й акуратно опустив у водяну кулю. Скляно-блакитні рідкі стіни тут же зімкнулися навколо неї, беручись за своє звичне призначення.

— Я бачу, ти погано спала. Невже ліки не подіяли? — неспокійно запитав Міліт, уважно спостерігаючи за тим, як магічна куля лікує покалічене тіло. У його голові ніяк не вкладалося, чому навіть сильні трави Єша не змогли до ладу їй допомогти.

— Я занадто багато думала перед сном. У цьому немає твоєї провини, — тихо відгукнулася Айрен.

Міліт хотів був заперечити, але змусив себе промовчати. Замість цього він лише невдоволено подивився їй прямо в очі, ніби беззвучно вичитуючи за неслухняність. Айрен ніяк не відреагувала на цей погляд — вона вже заплющила повіки, повністю розслабившись і слухняно повиснувши в невагомості купола.

Брюнетка знову повернулася в ту нескінченну, виснажливу ніч, яка так довго не відпускала її. У темряві власної спальні її невідступно переслідували думки про тих, хто добровільно обірвав свою нитку долі. Про душі, які зважилися на самогубство. Ця думка пекла зсередини, не даючи спокою. Айрен знала істину, жорстоку у своїй простоті: врятувати можна абсолютно будь-яку душу, якщо в ній теплиться бодай іскра бажання, якщо вона сама відчайдушно прагне цього порятунку. Але якщо цього прагнення немає, якщо всередині випалена пустеля — усі спроби допомогти стають марними. Ще важче було думати про власне ім'я. Айрен. «Мир і спокій». Яка гірка, майже знущальна іронія. Тенаріс майстерно затуманив їм розум, отруїв їхні думки брехнею та розпачем, змусивши зробити фатальний крок. Цим заблудлим душам, що стали заручниками чужої волі, як нікому іншому були необхідні саме вони — мир і спокій у серцях. Але як принести цей спокій туди, де залишилася лише глуха, непроглядна темрява? Відповіді на це запитання Айрен не мала, і це безсилля виснажувало її сильніше за будь-яку фізичну втому.

Їй до болю не хотілося, щоб ці душі були просто знищені. Вона занадто добре пам'ятала страшні картини з минулого, коли бачила, як безжально їх винищували ангели й демони, не бачачи в них нічого, крім браку чи загрози. Айрен же хотіла їх урятувати. Навіть зараз, після всієї пережитої брехні та зради, вона почувалася спустошеною. Тіло вже не так нило від утоми, але душа...

І в цій темряві її наздогнало найголовніше, безжальне запитання до самої себе: що ж у ній змінилося?

Адже колись давно вона просто втекла. Втекла від гнітючої відповідальності, не бажаючи віддавати своє життя задля порятунку тих, хто ще живий і кому тільки належить жити. Вона хотіла простого егоїстичного права на власне існування. Але тепер, дивлячись на те, як Тенаріс розрізає розум нещасним, позбавляючи їх останнього шансу, Айрен розуміла, що колишньої її більше немає. Всі вони мали право на життя. Вони мучилися тут і мучаться потім. Чужий біль переважив власний страх. Її ім'я — «мир і спокій» — більше не було просто визначенням. Воно ставало її свідомим вибором.

Тишу, яку порушувало лише мірне шипіння води, перервав тихий рипіння дверей. Сейт намагався зайти до кімнати якомога тихіше, щиро боячись потурбувати важливий лікувальний процес. Помітивши його, Міліт тепло усміхнувся на знак вітання.

— Айрен іде на поправку, чи не так? — першим порушив мовчання Сейт, усміхаючись другові у відповідь.

— Точно. Але вона занадто примхлива в усьому, що стосується лікування, — навмисно трохи голосніше промовив Міліт, щоб Айрен точно його почула.

У відповідь на цю шпильку з купола донісся легкий, ледве чутний смішок — дівчина привідкрила очі.

— Як же ти схудла... Тобі слід їсти більше, — мовив Архамс, помітивши, якими тонкими стали її зап'ястки, і підійшов ближче до водяної кулі.

— Я залишу вас ненадовго, — тихо попередив головний лікар і, розсудивши, що процес регенерації йде стабільно, вийшов із кімнати, тихенько прикривши за собою двері.

Сейт так само, із м'якою усмішкою, але глибоким смутком в очах, оглядав напівангела. Десь у самій глибині його душі зараз вирували справжні батьківські інстинкти. Було невимовно гірко, немов його маленьку дівчинку жорстоко скривдили, а він просто не опинився поруч у потрібну мить. Сейт завжди спостерігав за нею здалеку. Він дивився, як вона самотужки, уперто й гордо, піднімається сходинка за сходинкою. Він завжди був готовий підставити плече, якщо вона спіткнеться чи впаде, але цього разу все сталося інакше. Чи звинувачував він себе? І так, і ні. Але зараз у його теплому погляді чітко читалася гордість за те, що Айрен знайшла в собі сили й змогла сама пройти через таку страшну перешкоду.

— Я приніс тобі дещо, — тихо промовив демон.

З глибокої кишені своєї просторої накидки він витягнув витончену брошку у вигляді фенікса, що символізував нове життя та велике відродження.

— Яка красива... Дякую! — щиро захопилася дівчина. Вона вже рвучко хотіла простягнути руку, щоб узяти прикрасу, але вчасно згадала, де перебуває. Водяному куполу явно не сподобалася б ця затія, і переривати процес зцілення було не можна.