Частина 56

Храм святого Ієша тонув у м'якому золотавому світлі. Високі арки підтримували склепіння, розписане білими та м'ятними візерунками, а вздовж стін тягнулися клумби з небесними квітами, що випромінювали тонкий солодкий аромат. У цьому місці не було чутно ні голосних розмов, ні метушні — лише шелест одягу цілителів, тихий передзвін кришталевих дзвіночків та приглушені молитви.

Ерагон увійшов слідом за Сундо, уважно розглядаючи залу. Повсюди розташовувалися невеликі відкриті кімнати, де небесні лікарі приймали душі, що прийшли по зцілення. Одні лікували рани тіла, інші — серця. З сусідньої кімнати долинув надривний жіночий плач. На колінах перед молодим цілителем сиділа дівчина. Її плечі тремтіли, пальці до болю стискали край білої накидки. Ерагон і Сундо зупинилися біля дверей, уважно спостерігаючи на відстані.

— Він пішов... — крізь ридання повторювала вона. — Без нього в мене немає життя... Я не хочу більше прокидатися... Я не бачу сенсу існувати...

Цілитель не перебивав її. Він сидів навпроти на невисокій подушці, поклавши долоні на коліна. Його спокійний погляд був сповнений співчуття, але не жалю.

— Ти кохала людину, — м'яко промовив він. — Але зараз ти перетворила її на сенс свого існування. А це дві різні речі.

Дівчина лише похитала головою.

— Якщо він не кохає мене... значить, у мені немає нічого цінного...

Цілитель повільно підвівся, підійшов до невеликої посудини з прозорою водою і легким рухом торкнувся її поверхні. Вода засвітилася, перетворюючись на дзеркало.

— Подивись.

Дівчина неохоче звела погляд. У відображенні не було її теперішнього заплаканого обличчя. Вона побачила себе повністю чорною: без очей, без рота і зморшок. Дівчина скрикнула, впавши на підлогу. Від цього крику здригнувся навіть Ерагон, не звиклий спостерігати за такою роботою.

— Твоя цінність існувала задовго до зустрічі з ним. Вона не з'явилася завдяки його коханню і не зникла разом із його відходом. І зараз твоє відображення починає зникати. Сама себе довела.

Дівчина знову заплакала, але тепер уже тихіше. У цю мить Сундо та Ерагон повільно пройшли повз кімнату. Напівбог ледь чутно промовив:

— Покінчити з життям через кохання — одне з найскладніших завдань для наших цілителів.

Ерагон запитально подивився на нього.

— Людині неможливо повернути бажання жити, якщо вона добровільно віддала його іншій. Ми можемо зцілити тіло, заспокоїти розум, полегшити біль душі... Але ми не можемо прожити…

З кімнати знову почувся голос цілителя:

— Ти не зобов'язана переставати кохати, — говорив він дівчині. — Але ти зобов'язана перестати приносити своє життя в жертву тому, хто про це навіть не просив. Кохання ніколи не вимагає смерті. Це робить розпач.

Він обережно торкнувся її чола двома пальцями. Тепле золотаве сяйво огорнуло дівчину. Перед її очима спалахнули десятки спогадів: батьки, друзі, перший сніг, весняний дощ, сміх, музика, аромат квітів... Усе те, що існувало незалежно від однієї-єдиної людини.

— Знайомся з цим світом заново. Іноді людині достатньо лише почути, що її життя належить їй самій... а не тому, хто одного разу вирішив піти.

Ерагон і Сундо продовжували йти нескінченними залами храму святого Ієша. За кожною різьбленою аркою хтось зцілювався. Десь лікували покалічене тіло, десь — почуття провини, десь — біль утрати. З однієї кімнати долинув схвильований чоловічий голос.

— Вони кажуть, що зі мною все гаразд... Але раптом вони помилилися? Раптом хвороба вже росте всередині мене? Раптом це початок чогось смертельного?

Ерагон зупинився. У невеличкій світлій кімнаті на подушці сидів чоловік років сорока. Його руки тремтіли, а погляд неспокійно блукав підлогою. Перед ним знаходився небесний цілитель у біло-мятному вбранні.

— Щоранку, — продовжував чоловік, — я прокидаюся і перевіряю своє тіло. Якщо десь кольнуло — думаю, що це страшна хвороба. Якщо втомився — думаю, що хвороба вже забирає сили. Якщо заболіла голова — упевнений, що скоро помру...

Цілитель деякий час мовчав. Потім спокійно запитав:

— Скажи... скільки разів за останній рік ти вже «помирав»?

Чоловік розгублено звів очі.

— Що? Не знаю... десятки...

— І скільки з цих смертей відбулося насправді?

Чоловік опустив голову.

— Жодної...

Цілитель м'яко усміхнувся.

— Тоді подивись, що робить із тобою страх.

Він провів долонею над прозорою чашею з водою. Поверхня затремтіла, перетворюючись на живе дзеркало. Чоловік побачив самого себе. Вода потемніла, ніби забираючи весь гнилісний бруд зсередини, який накопичився в цьому заляканому панові.

— Що ти побачив? — запитав цілитель.

— Я... — чоловік ковтнув клубок у горлі. — Я весь цей час жив так, ніби вже смертельно хворий...

Цілитель сів поруч.

— Страх переконує тебе готуватися до майбутнього, якого може ніколи й не бути. Але поки ти готуєшся померти, ти не помічаєш, як перестаєш жити.

Чоловік мовчав.

— Я не можу пообіцяти тобі, що ти ніколи не захворієш, — продовжив цілитель. — Тобі цього ніхто не зможе пообіцяти. Але можу сказати інше.