Частина 54

Серце Айрен підскочило до горла й застрягло там болісним клубком. Очі розширилися так широко, що, здавалося, ще трохи — і викотяться на лоб від невіри. Вона позадкувала, плутаючись у власних ногах, натикаючись на невидимі перешкоди.

— Що... — видихнула вона самими губами, майже беззвучно. Задкуючи, вона відчувала, як м'язи ніг пронизує гострий біль, змішаний із тваринним страхом. — Що ти сказав?

Ерагон ступив слідом, стискаючи кулаки.

— Я бачив спогади Міліта.

Айрен різко смикнула головою в бік провулку — туди, де за рогом стояли інші, де лікар, можливо, зараз стискав кулаки так само, як і вона. Її погляд забігав, шукаючи шлях для втечі.

Він бачив. Він знав. Спогад про той поцілунок Ерагон побачив, коли схопив лікаря за комір у своєму кабінеті, коли Міліт проявив характер і вперше пішов проти патріарха.

— Ідіть туди, звідки прийшли... — прошепотіла Айрен. Голос тремтів. Вона зробила ще крок назад, потім ще, готова розвернутися й кинутися геть, у темряву, аби тільки не чути продовження.

Терпіння Ерагона увірвалося. Він подолав відстань за одну мить — пальці зімкнулися на її зап'ясті, не даючи відступити.

— Я не піду без тебе.

— ПУСТИ МЕНЕ! — Айрен закричала, смикаючи рукою, намагаючись вирватися з хватки, яка ставала тільки міцнішою. — Що ти ще від мене хочеш?! Чого домагаєшся?!

— А ти досі не розумієш?

Вона завмерла на секунду, важко дихаючи, а потім виплюнула:

— Ні. Не розумію.

І раптом опір зник. Руки безвільно повисли, плечі опустилися — вона перестала боротися, ніби всередині щось клацнуло й зламалося.

Ерагон ступив ближче, майже впритул, і заговорив. Тихіше. Так тихо, щоб тільки вона могла чути — для демонів і лікаря, які зюрмилися біля стіни, це звучало просто як нескінченні вибачення, як спроба загладити провину. Але Айрен чула кожне слово, просякнуте отрутою ревнощів та надії.

— Та моє серце шаленіє, коли я бачу тебе з ним. Те, як ти дивишся на нього... Те, як усміхаєшся йому... А не мені... — Його голос зірвався на хрип, на лобі здулася й забилася пульсуюча вена. — Невже ти не бачиш, як саме я дивлюся на тебе?

Тиша повисла між ними. Айрен трясло. Емоції переповнювали — страх, злість, розгубленість, щось іще, чому вона відмовлялася давати ім'я. Але її очі, широко розплющені, що дивилися прямо в обличчя Ерагону, були порожніми. Абсолютно порожніми. Ні гніву. Ні болю. Тільки одне застигле, скам'яніле здивування — і за ним безодня недовіри. Він знову бреше? Чи говорить правду? Вона не була готова до таких освідчень у коханні.

— Пусти, — видихнула вона, і в цьому короткому слові було більше втоми, ніж у всіх попередніх криках.

Ерагон повільно розтиснув пальці, і Айрен, не втрачаючи ні секунди, ковзнула до свого коня. Сідаючи в сідло, вона завмерла на мить. Дівчина дивилася кудись крізь них, у порожнечу, свідомо уникаючи зустрічі з чиїмось поглядом — вона знала, що якщо подивиться на Міліта чи Ерагона, її серце просто трісне.

— Зрадником виявився архангел Ян, пане, — без емоцій сказала дівчина. — Він не відкидає тіні. Це те, про що попереджав ваш друг у своєму щоденнику. І Тенаріс блукає цими лісами, будьте обережні дорогою додому.

Хреснувши поводами, брюнетка пустила коня в галоп. Сніговий вихор звився з-під копит, і вже за кілька митей силует дівчини розчинився серед похмурих, засніжених дерев.

Ерагон залишився стояти непорушно, приголомшений сумішшю люті, безсилля й глухого, ріжучого болю. Навіть зараз, коли вони поранили її, Айрен все одно подбала про їхню безпеку. Вона могла промовчати, могла пустити все на самоплив і приректи їх на засідку чи удар у спину. Але вона попередила. І це благородство поранило й водночас запалило їхні серця.

— Айрен! — пролунав гучний, стривожений голос.

До них нарешті підскочив Сейт Архамс, який до цього обшукував сусіднє місто і тільки зараз наздогнав загін. Він закрутив головою, переводячи погляд з одного похмурого обличчя на інше, розуміючи, що пропустив щось непоправне.

Ерагон застиг із кам'яним обличчям. Він не міг вичавити ні слова, відчуваючи, як усередині все випалено вщент. Демони й ангел вичікувально дивилися на нього, але головнокомандувач лише мовчки, важко піднявся в сідло. З його мертвотної блідості та глухого відчаю, що віяв від усієї його постаті, вони й без слів зрозуміли найстрашніше: Айрен знову втекла.

На Локі було шкода дивитися. Його повсякчасний блиск і самовпевненість випарувалися; він переводив погляд із порожньої дороги на Ерагона, і в його очах читався рідкісний для нього, щирий жаль. Адже він справді вважав її особливою, частиною їхнього шаленого кола, а тепер... тепер вони втратили її довіру. Міліт похмуро стиснув кулаки, відчуваючи, як усередині закипає глуха злість на самого себе.

— Левіре, повертайся в Цитадель і киньте за ґрати архангела Яна... Він зрадив нас, — не своїм, надломленим голосом наказав Ерагон. — Сейте, повертайся з ним. Ми троє спробуємо знайти Айрен.

Вершники перезирнулися між собою. Демонам було аж надто добре зрозуміло, що ангел зараз перебуває на межі й не збирається відповідати на запитання.

Левір і Сейт, коротко й похмуро попрощавшись з іншими, поспішили назад, у бік Цитаделі.