Частина 53

***

Новий ранок зустрів Айдингер ласкавим сонцем. Прокинувшись від яскравих променів, що били в обличчя, Айрен важко піднялася з оберемка незручного хмизу. Вона струсила з одягу суміш талого снігу та дрібних крихт землі, яка налипла за ніч. Внутрішній годинник підказував: треба рухатися далі. Накинувши капюшон, дівчина піднялася в сідло, подумки налаштовуючи себе на те, що прийдешній день явно не буде простим.

Десь у глибині душі зароджувався глухий спротив. Їй не хотілося їхати далі, але розум плювати хотів на ці слабощі й жорстко наказував іти вперед. Серце вперто кликало назад, наповнюючись фантомними, колись приємними відчуттями. Як же добре їй було серед тих, інших... У ті миті, коли мозок щосекунди нагадував про брехню та зраду, серце відчайдушно протестувало й відмовлялося вірити в очевидне.

Хоча... насправді воно просто до жаху боялося знову залишитися наодинці. Можливо, на все життя, що залишилося. Саме від цього усвідомлення воно й нило тепер, благаючи зупинитися і не ухвалювати рішення, яке різало по живому.

Щойно сонце остаточно зійшло, теплі промені розтопили залишки нічних думок, і голову заполонила приємна, рятівна порожнеча. Айрен настільки занурилася в це заціпеніння, що навіть не помітила, як на горизонті виросли обриси нового, невеликого містечка, якого вона не знала.

Судячи з положення сонця, місцеві жителі вже сідали обідати, а отже, перед Айрен знову постало питання прожитку. Щойно конячка перетнула межу міста, брюнетка вирішила спішитися, щоб розім'яти затеклі ноги. Люду на вулицях було небагато, а чепурні будинки мали цілком пристойний вигляд. Намагаючись не привертати зайвої уваги, незнайомка натягнула капюшон до самого носа і рушила вузькою вуличкою.

Помітивши невеличкий паб із відкритою терасою, Айрен юркнула в тінь найближчого будинку. Господиня закладу якраз винесла гостям їхній скромний обід і сховалася всередині. За столиком сиділа молода пара: вони тихо про щось переговорювалися, принюхуючись до гарячої страви, що пашіла парою.

У голові дівчини миттєво визрів план. Нагнувшись, вона швидко зліпила щільну сніжку і з силою запустила її у вікно сусідньої будівлі. Скло з оглушливим дзвоном розлетілося вщент. Відвідувачі з переляку посхоплювалися зі своїх місць. Поки пара розгублено оглядалася на шум, Айрен тінню метнулася до тераси, спритно стягнула з їхніх тарілок гарячі коржі з м'ясом і розчинилася в кінці провулка.

— Ще не втратила хватку... Так, Мироне? — шепнула вона коню. Той лише тихо фиркнув, наче засуджуючи господиню своїми глибокими чорними очима.

Айрен притулилася спиною до холодної кам'яної стіни, переводячи подих. Шлунок нарешті відчув благословенне тепло справжньої їжі. Кілька хвилин брюнетка стояла непорушно, щиро насолоджуючись обідом, але ідилію безцеремонно порушив чіткий тупіт копит, що швидко наростав. Обережно визирнувши зі свого укриття, Айрен відчула, як її серце пропустило удар, а недоїдений шматок став поперек горла.

— Он вона! Айрен, стій! — оглушливо прокричав Локі, на всьому скаку спрямовуючи коня просто до підворіття.

Викинувши залишки коржа в сніг, дівчина одним махом злетіла в сідло. Різко розвернувши Мирона, вона пустила його в галоп, мчачи геть — куди очі дивляться.

Айрен гарячково хльостала поводами, змушуючи Мирона витискати з себе останні сили. Вони неслися вузькими вуличками. Городяни з криками розбігалися в різні боки, заледве встигаючи врятуватися від участи бути розтоптаними важкими копитами. У вухах свистів вітер, крізь який доносилися крики переслідувачів, але брюнетка погано розбирала слова. В її голові стукало лише одне: «Не зупиняйся! Біжи!»

Але поспіх зіграв із нею злий жарт. Просто під ноги коню з підворіття з шаленим нявканням вискочила перелякана кішка. Мирон зрадницьки здригнувся і від переляку різко звився на диби. Втративши рівновагу, Айрен стрімголов упала з сідла на землю. Заледве торкнувшись снігу, дівчина перекотилася й підхопилася на ноги, а в її долоні з морозного повітря миттєво виткався гострий крижаний кинжал, що тьмяно блищав. Вона зайняла бойову позицію, чудово розуміючи, що її шанси на успіх мізерно малі.

Перед нею зупинилися вершники, які разом зістрибнули з коней.

— Назад, Ерагоне! Відійди, інакше пошкодуєш! — зірваним голосом крикнула вона, підводячись з одного коліна. В її очах спалахнула дика, загнана лють.

Ангели та демони кільцем оточили провулок, відрізаючи всі шляхи для відступу.

— Айрен, я просто хочу поговорити, — спокійно й рівно відповів Старший Цитаделі, роблячи застережливий жест своїм супутникам, щоб ті не оголювали зброю.

— Ти... Ви всі! — Айдингер обвела їх крижаним клинком, і її голос зірвався на розпачливий крик. — Ви всі знали, яка доля на мене чекає!

Її очі миттєво наповнилися гіркими сльозами, але гордість і злість не дозволяли їм пролитися.

— Айрен, прошу тебе, дай мені пояснити! — не відступав Ерагон, роблячи обережний крок уперед.

— Відійди! — рикнула напівангел. — Якщо я розлючуся, то вам усім тут мало місця буде!

— Добре, добре, ми стоїмо, — примирливо підняв долоні Езерхай. — Але ми просто хочемо, щоб ти повернулася. Обіцяю, ніхто з нас не заподіє тобі шкоди.

— Хах! А ти хоч колись запитував, чого хочу я?! — скипіла Айрен, і її крик відлунням покотився провулком. — Бодай раз поцікавився! Усе своє життя я тільки й робила, що билася по підворіттях за шматок черствого хліба, поки ви спали в теплих ліжках і їли гаряче м'ясо! Ви всі чудово знали, в якому становищі я перебуваю... і пальцем не поворухнули, щоб допомогти!