Частина 52

***

Рано-вранці Айрен отямилася в сідлі. Кінь тихо пирхав, попиваючи воду з лісового озера. Повіки дівчини злиплися від застиглих сліз, а шкіра під очима палала — там проступили багряні плями — сліди пережитого вночі нервового зриву, яких вона не бачила.

Витерши залишки сліз рукавом, Айрен озирнулася. У ніс ударив різкий, морозний запах озерної води та зів'ялого очерету. Зовсім поруч глухою стіною стояв ліс. Залишки нічної бурі білою крупою забилися у волосся та залетіли під капюшон; Айрен роздратовано витрусила сніжинки, наче настирливих мурах.

Вона ще раз обвела втомленим, запаленим поглядом безлюдний берег. Нікого. Зараз головним було одне — бігти, поки погоня не натрапила на слід.

— Подумати тільки... Вони хочуть мене вбити, — прошепотіла вона в порожнечу.

З губ зірвалася прозора хмаринка пару. Айрен коротко смикнула поводи, спонукаючи коня йти далі. Вона зовсім не знала цих диких місць, але внутрішній голос уперто повторював: тільки вперед, і ні кроку назад.

***

У цей самий час у Цитаделі вже ніхто не спав. Оголошений Патріархатом збір підняв на ноги всіх: розвідників спішно розбивали на загони та відправляли в різні кінці світу. Через брак коней деяким агелам і демонам наказали піднятися в повітря — наказ, який виконували вкрай неохоче, побоюючись зайвих очей.

— Припустимо, ми її знайдемо. Думаєте, вона просто так погодиться повернутися? — Локі вже пів години не знаходив собі місця, соваючись на сидінні. — Та хто, чорт забирай, так затягнув ці ремені? — Демон зі злістю вивернув руку, намагаючись послабити кріплення.

— Хотілося б вірити... Але знаючи її характер... — Левір не договорив, переводячи погляд на Ерагона.

Той застиг кам'яною статуєю. За весь час дороги він не зронив ні слова, повністю занурившись у власні думки й глухо відгородившись від супутників. Вони чесно намагалися вдавати невимушену розмову, але фальш різала слух. Руйнувати гнітючу мовчанку з кожним разом ставало дедалі важче. Чоловіків сковувало незвичне, липке передчуття. Їм було страшно — і ніхто з них не наважувався в цьому зізнатися.

***

Ближче до обіду на горизонті виросли околиці містечка. У голові Айрен почали оживати спогади: вона проходила тут, коли тримала шлях до Ієрихона, і тепер бодай приблизно розуміла маршрут.

У повітрі пахло спеціями та теплою свіжою випічкою. Проковтнувши голодну слину, Айрен озирнулася. Майже одразу вона помітила хлібну лавку, але красти знову не хотілося. До того ж місцеві жителі й так косилися на неї з підозрою — їх лякав і величезний кінь, і змучений вигляд молодої дівчини. Варто було Айрен спробувати заглянути комусь у вічі, як перехожі тут же відводили погляди.

Дівчина вирішила діяти інакше. Вона зіскочила з сідла, прив'язала коня до дерева й зайшла до галасливого шинку. Картина всередині була сірою та звичною: п'яні від самого ранку чоловіки спали обличчям на столах, а злі дружини намагалися забрати їх додому, пошепки осипаючи прокльонами.

Айрен рішуче підійшла до стійки. Господар закладу, який протирав чашу, позирав на неї з явною недоброзичливістю.

— Чого треба? — грубо запитав він.

— Я хочу їсти. Але платити мені нічим, — чесно сказала брюнетка.

— Ну то й забирайся звідси, — чоловік сплюнув на підлогу.

Айрен не відсахнулася. Вона впіймала його погляд, впиваючись у саму глибину зіниць. Перед очима вихором пронеслися чужі картини. Похмурий шинкар раптом завмер і відклав посуд. Його тіло неприродно натягнулося.

— Ти погано чуєш? Я сказав — пішла геть!

— Бачу, ви дружину свою б'єте... — зронила Айрен, змушуючи його похолонути.

Від її слів шинкар заціпенів. Обличчя його налилося дурною кров'ю, погляд забігав, а рука сама собою схопилася за тесак, яким він щойно різав м'ясо.

— Ви й сьогодні вранці її вдарили, — не вгамовувалася Айрен, змушуючи його пережити цю мить знову. — Вона ж тендітна. Худа зовсім... З голоду, мабуть, гине...

— Ах ти ж відьма! — захлинаючись від злості, видихнув чоловік. Лезо ножа злетіло вгору й уставилося Айрен просто між очей. — Тявкнеш бодай слово в селі — і я з тебе кишки випущу!

Але брюнетка навіть спини не випрямила. Жодної тіні страху не відобразилося на її змученому обличчі. Їй було байдуже. Вона хотіла просто заїсти стрес.

— Принесіть їжі. Я поїду.

Шинкар загнано дихав, дивлячись на неї як на прибульця з того світу. Зрештою він вилаявся, кинув тесак на прилавок і пішов до підсобки, нервово обтираючи пальці об фартух. Айрен провела його поглядом, а потім безшумно протягнула руку, сцапала ніж за руків'я і сховала під плащ.

Невдовзі господар повернувся, штовхнувши до неї пакунок із пиріжками, крізь який уже проступала олія.

— Забирай і забирайся геть!

Айрен м'яко посміхнулася куточками губ:

— Дякую за гостинність. Хоча… Знаєте… Гадаю, я знайшла, чим розплатитися, — м’яко усміхнулася та, що дарує мир.

— То плати! Три монети! — гаркнув шинкар. Він щосили намагався стримати крик, але тремтячі руки й важке тупотіння ноги видавали його паніку.

Дівчина зробила жест рукою, запрошуючи його нахилитися. Щойно важка постать здоровила нависла над прилавком, пустивши в ніс Айрен задушливу хвилю застарілого алкоголю, зашморг затягнувся. Брюнетка міцніше перехопила вкрадений ніж. Один чіткий, лютий рух — і сталь ковзнула просто по обличчю чоловіка.