Частина 42

Йому не потрібні були пояснення — картина, що постала перед ним, промовляла сама за себе. Айрен лежала майже бездиханна, її тіло було всіяне багровими синцями та опіками, що ятрилися кров'ю, а тренувальний одяг перетворився на жалюгідне ганчір'я, просякнуте пилом.

— Хіба я тебе не попереджав?! — Голос ангела вдарив по стінах залу з такою міццю, що Айдингер, яка перебувала у напівзабутті, здригнулася і насилу розплющила очі.

У її затуманеному погляді все двоїлося: сліпуче, люте світло ангела і повержений демон, якого міцно тримали за ріг, не даючи навіть встати на коліна. Локі сьогодні перейшов межу. Можливо, його підвів власний кепський настрій, або він щиро вірив, що тільки через нестерпний біль можна навчити злодійку боротися, коли сил уже не залишилося. Але Ерагон бачив це інакше. Поганий учитель не досягне мудрості криком, а побиття ніколи не стане коротким шляхом до сили. Це була збочена техніка виховання, яку часто використовують ті, хто не вміє творити — вони ламають кістки, думаючи, що загартовують характер.

Ерагон зараз не просто захищав ученицю — він давав Локі урок, який той, у своїй демонічній прямолінійності, відмовлявся розуміти. Мудрість не в тому, щоб змусити людину піднятися ударом чобота, а в тому, щоб дати їй причину встати самій.

— У чому ж тут урок?! У тому, що вона тільки захищалася?! Запам'ятай, брате: вставати, коли важко, її навчить життя. Але не ти!

Ангел різко розтиснув пальці. Локі похитнувся, ледь утримавши рівновагу, і інстинктивно схопився за ріг, який тепер пульсував пекучим, сліпучим болем. Ерагон дбайливо, наче крихку скляну прикрасу, підняв дівчину на руки. Напівсмертна видала лише слабкий, болісний стогін, її голова безсило відкинулася йому на плече. Не озираючись, Езерхай швидким кроком покинув зал, залишаючи демона наодинці з його люттю та кров'ю на кахлях.

* * *

Отямилася Айрен від дивного відчуття невагомості. Розплющивши очі, вона побачила себе всередині величезної водяної кулі. Сфера іскрилася, м’яко підсвічена зсередини, а за її межами розпливався високий силует Ерагона. Він стояв нерухомо, склавши руки за спиною, і уважно спостерігав за процесом. Вода всередині кулі була пронизливо холодною, але ця прохолода не обпікала — вона витягувала біль. Айрен бачила, як у цьому прозорому середовищі її рани, синці та багрові опіки затягуються на очах, зникаючи з блідої шкіри, немов змита фарба. Минула лише мить, а її тіло вже не нило. Однак, усвідомивши, що вона буквально ширяє в порожнечі без будь-якої опори, учениця запанікувала. Вона інстинктивно забовтала ногами, намагаючись намацати твердий ґрунт, але під ступнями була лише піддатлива, густа волога. Страх зірватися вниз захлеснув її сильніше за магію зцілення. Вона судомно забила руками, створюючи в кулі вихор бульбашок, поки її розширені від переляку очі шукали підтримки у спокійному погляді ангела.

— Не бовтай ногами. Заспокойся, — пролунав глибокий, злегка приглушений товщею води голос ангела.

— Що це? — Айрен, усе ще борючись із дезорієнтацією, спробувала торкнутися тремтливої поверхні водяної стіни. Але варто було її пальцям торкнутися межі, як куля відгукнулася різким, гарячим уколом, наче розлючена бджола.

— Не чіпай Цитадель руками, — застеріг Ерагон. — Вона вилікує твої рани до кінця, і тоді я тебе заберу.

— Але як таке можливо?

Айрен заворожено завмерла. Стіни сфери пульсували, і м'які блакитні хвилі світла проходили прямо крізь неї, на мить засліплюючи приємним лазуровим сяйвом. З кожним таким спалахом вона відчувала, як у тіло повертається життя. Виснаження, що накопичувалося дві доби, відступало, змінюючись поколюванням від припливу енергії. Біль зник безслідно, залишивши по собі лише легку прохолоду на шкірі.

— Йди до мене, — тихо мовив Ерагон.

Він упевнено простягнув руки крізь піддатливу воду. Його долоні зімкнулися на її талії, і хлопець одним плавним рухом витягнув дівчину зі сфери, дбайливо поставивши на темні блискучі кахлі.

Айрен похитнулася, її пальці інстинктивно вчепилися в його плечі, шукаючи опору. Вона озирнулася: величезна зала була буквально залита сонячними зайчиками. Промені ранкового сонця пробивалися крізь високі вікна, заломлювалися у воді ширяючої кулі й розсипалися по стінах живими відблисками. У дальньому кінці кімнати виднілися ряди старих столів і стільців, укритих товстим шаром пилу — вони виглядали покинутими.

— Де це ми? — прошепотіла вона, все ще не наважуючись відпустити Ерагона, поки світ навколо перестав пливти.

— У катакомбах. Це серце Цитаделі, яке ми з Мілітом створювали століттями, — Ерагон обвів поглядом простір. — Ми називаємо це місце «Водяний купол». Тут зцілюються не лише фізичні рани, а й ті, що глибші — моральні. Раніше тут навчалися, як бачиш... але це залишилося в минулому.

— Чому ви не показували мені це місце раніше? — Айрен неохоче опустила руки на груди Ерагона, але одразу ж зазирнула через його плече, намагаючись розгледіти старі фрески на стінах, ледь помітні у відблисках води.

— Я думав, ти давно знайшла сюди дорогу, — з легкою, майже непомітною усмішкою відповів ангел. — Адже ти така невгамовна у своєму прагненні знати все і про кожного.

— Ну, знаєте... — учениця злегка відсторонилася, вивільняючись із його рук.

Вона підійшла ближче до водяної кулі. Зараз вона здавалася величезним, пульсуючим сонцем, замкненим у підземеллі. У глибині води спалахували й гасли крихітні іскри, схожі на далекі зірки, а тихий гуркіт усередині сфери нагадував шепіт прибою.