Частина 39

***

— Туман густішає. Видимість кепська. Тримайся ближче до мене, — кинув Ерагон, і силует його коня повільно гойднувся вправо, розчиняючись у сірій мареві.

— Добре, — стиха відгукнулася Айрен. Вона була впевнена, що їде слідом, але у в’язкому мареві напрямок стерся: дівчина, сама того не помітивши, спрямувала коня ліворуч.

Ніч і туман — підступні союзники. Останні обриси будинків давно розтанули, позбавивши її єдиного орієнтира. Дерева навколо перешіптувалися, рипіння гілок у тиші здавалося то кроками, то чиїмсь уривчастим диханням, збиваючи з пантелику і без того напружений слух. Перед очима стояла глуха, нерухома завіса. У якусь мить брюнетка усвідомила, що розмірний стукіт копит коня наставника затих.

— Наставнику? — покликала вона, вдивляючись у порожнечу.

Відповіді не було. Кобила під нею зробила ще кілька невпевнених кроків і зупинилася, прядучи вухами. Айрен різко натягнула поводи, відчуваючи, як спиною пробіг холодок.

— Наставнику! — вигукнула вона, але голос не розлетівся луною, а наче наштовхнувся на невидиму стіну й потонув у сирому, важкому повітрі.

Айрен щосили намагалася придушити паніку, що підступала. Вона обережно поплескала коня по шиї, спонукаючи його йти вперед.

Ерагон же бачив світ інакше. Для його зору туман не був перешкодою: він чітко розрізняв і обриси будинків, і криві пазурі дерев. Він помітив зникнення учениці миттєво, але це було неможливо пояснити — вона не просто відстала, вона немов стерлася з реальності.

— Айрен, — спокійно покликав він, сподіваючись на відгук.

— Я тут... — пролунав улесливий шепіт прямо біля самого його вуха.

Ерагон повільно повернув голову. Поряд із ним застиг чорний силует — спотворена тінь із обличчям, перетвореним на криваве місиво. На її шкірі не залишилося живого місця: десятки глибоких розрізів спліталися в моторошний візерунок. Коли вона зробила крок, ангел окинув поглядом її оголене тіло — воно було суцільним полем бою, поцяткованим ранами. У цьому мареві, якщо не придивлятися до деталей, вона й справді лякаюче нагадувала Айрен.

— Не треба, — тихо попередив ангел, спрямовуючи вістря меча на істоту. Його голос залишався холодним і рівним. — Для тебе все вже скінчено.

— НІ! — зірвалася вона на вереск, сповнений божевільної агонії.

Від цього звуку, схожого на скрегіт металу по склу, кінь Ерагона ошалів. Він став на диби й у жаху кинувся в туман. Ангелові довелося зіскочити з сідла; змахнувши крилами, він м’яко приземлився на землю, не зводячи очей із противниці.

— ТЕНАРІС ОБІЦЯВ МЕНІ НОВЕ ТІЛО! НОВЕ ЖИТТЯ! — прокричала вона.

— Тенаріс — майстер порожніх обіцянок. Не думай, що твоя доля стане легшою, якщо ти підкоришся, — він почав повільно скорочувати дистанцію.

Роздерта в несамовитості вчепилася в краї власних ран, роздираючи їх ще ширше. Чорна, густа кров хлинула по понівеченій шкірі. Тенаріс змусив її буквально перекреслити себе: кожну ваду, кожну рису, яку вона вважала недосконалою, вона вирізала лезом, перетворюючи себе на живе втілення ненависті до власного тіла.

— Нового життя не буде. Це працює інакше. Твоя душа вирушить у світ, що розташований далеко і від Небес, і від Пекла.

***

Хоч би як Айрен намагалася докричатися, її ніхто не чув. Біла пелена під ногами згустилася, перетворившись на примарну доріжку, що сховала саму землю. Напівангел рухалася майже наосліп. Вона відчувала, як нервово здригається кінь, як тварина переступає через невидимі перепони, не розуміючи, куди веде ця підступна стежка.

— Тихіше... усе добре... — прошепотіла вона, намагаючись угамувати тремтіння у власних руках.

Але наступної миті шепіт змінився розпачливим криком, який злився в один моторошний звук із передсмертним іржанням. Земля просто зникла. Полога стежка виявилася краєм підступного урвища, захованого в молочному мареві. Повітря із силою вдарило в груди, вибиваючи подих. Айрен почула сухий шурхіт каміння, що зірвалося вниз на мить раніше за неї. У сліпій надії вона забилася, хапаючи порожнечу руками, доки пальці не врізалися в твердий, холодний ґрунт краю. Різкий біль обпік під нігтями — вона вчепилася в оголене коріння та гостре каміння. Бруд і дрібна крихта посипалися просто в обличчя, забиваючи очі, а тіло важким вантажем повисло над безоднею. Айрен струснула головою, кліпаючи й намагаючись прогнати пелену. Вона обережно подивилася вниз, і її серце наче вдарили молотом. Далеко внизу, у сірій глибині, ледь помітно виблискував струмок. А прямо під нею, на величезному камені, чий гострий пік був спрямований у небо, нерухомо застигла туша коня.

— Ні... — зірвалося з губ. Сльоза скотилася білою доріжкою по замурзаному обличчю.

Руки дрібно затремтіли від надлюдської напруги. М'язи пашіли, а в голові билася одна розпачлива думка: якщо вона відпустить бодай одну долоню, щоб створити заклинання, інерція миттєво потягне її вниз. Вона опиниться там, де й кінь.

— Ерагоне! — її крик був сповнений надриву, але туман, здавалося, став ще густішим.

Зціпивши зуби, Айрен спробувала підтягнутися, знайти опору для ніг, але зробила тільки гірше. Пальці зрадницьки ковзнули по вологій глині, нігті здиралися, залишаючи на ґрунті криваві борозни. Вона верескнула, замружившись і очікуючи фатального польоту, як раптом просто над нею з білястого марева виринув чоловічий силует. Тінь виникла раптово, немов випадковий перехожий у цьому кошмарі. З рукава показалася бліда, але сталева рука. Різким, грубим ривком незнайомець смикнув її вгору.