Частина 35

— Дякую за турботу. — Айрен миттю схопила заплямовану кров'ю сукню з ліжка й кинула до шафи.

— Мені здається, чи ти щось приховуєш від мене? — запитав ангел, схиливши голову набік.

— З чого ти це взяв? — Айрен натягнула усмішку, затуляючи шафу власним тілом, аби лікареві не спало на думку попросити її відійти.

— Ерагон не став би мене турбувати через дрібниці... Тому тобі краще зізнатися.

Міліт підійшов ближче, вдивляючись у бігаючі очі брюнетки.

— Дозволиш? Я нічого поганого тобі не зроблю.

Дівчина не одразу зрозуміла, чого хоче лікар, і той неквапливо торкнувся її підборіддя, вдивляючись у нечіткі та чорні спогади в очах. Серце Айрен дужче забилося в грудях. Поруч із Мілітом повітря здавалося прозорішим. Їй кортіло заплющити очі й просто дозволити йому дивитися, лікувати, бути поруч. У світі, де кожен другий був готовий вчепитися їй у горлянку або використати у власних цілях, його професійний спокій відчувався як невидимий щит. Коли він вдивлявся в її зіниці, шукаючи там уламки пам'яті, вона не намагалася відсторонитися. Навпаки, Айрен відчувала дивну турботу від нього: він був єдиним у цій Цитаделі, хто зберіг ясність розуму. Поки інші тонули у власних амбіціях та божевіллі, Міліт просто «робив свою справу», залишаючись вірним клятві. У голові Айрен проносилися уривчасті, гіркі думки про несправедливість його становища:

«Він — єдиний, у кому залишилася душа. Чиста, незаплямована тією гниллю, що просочила стіни цього місця. Ерагон чудово це розуміє».

Езерхай тримав лікаря в невіданні щодо своїх планів ще з того моменту, як той з'явився тут. Міліт був занадто правильним, занадто людяним. Його добровільна згода на жорстокість була неможливою, і саме ця його непохитна мораль робила його в очах Айрен майже святим. Він залишався єдиним, хто не сказав у її бік жодного кривого слова, і від його рук вона не постраждала фізично. Міліт побачив незрозумілу криваву суміш, а потім темряву.

— Твій зір... — прошепотів той, провівши великим пальцем по кінчиках вій. — Але Ерагон зміг надати допомогу.

Міліт відпустив підборіддя дівчини, і та відвернулася, поглянувши на двері. Коли він відсторонився, Айрен відчула легкий укол втрати. У його погляді, що зустрів її «криваву суміш» спогадів, не було осуду — лише тиха рішучість допомогти. І в цю мить вона зрозуміла, що готова довірити йому не лише свої рани, а й своє життя.

— Одне можу сказати: тобі нічого не загрожує. Ерагон хоч і не лікар, але зцілювати рани вміє не гірше. — А скажи, Міліте... Твої руки знають лише роботу та допомогу нужденним. Невже у твоєму житті ніколи не було тієї, заради якої ти б щиро схиляв голову? Тієї, якій би ти дарував тепло не тому, що це твій обов'язок, а тому, що серце просило?

Айрен забарилася, відчуваючи, як червоніють кінчики вух, але все ж наважилася запитати про це. Міліт завмер на мить. Він подивився на свої долоні — широкі, що пахли гіркими травами та чистотою. На його губах промайнула слабка, трохи сумна усмішка.

— Ні, Айрен. Жодного разу, — відповів він, і в його голосі прозвучала чесність, від якої їй перехопило подих. — Моє життя завжди було занадто тісним для двох. Спочатку — нескінченні тренування, щоб рука не здригнулася в бою. Потім — сувої, формули, лихоманки та рани інших людей.

Він на мить підвів на неї очі, і в їхній глибині вона побачила не лікаря, а чоловіка, який раптово усвідомив, скільки тиші накопичилося в його серці.

— Я був занадто захоплений своєю справою. Вважав, що почуття лише затуманюють розум, а в моєму ремеслі розум має бути гострим, як скальпель. Я вчився рятувати життя, але зовсім забув, як це — просто жити.

Айрен торкнулася його рукава, майже невагомо. Міліт не відсторонився. Навпаки, він накрив її долоню своєю, і в цьому жесті не було медицини — лише обіцянка спокою, якого вони обоє, здається, були позбавлені занадто довго.

— Значить, увесь цей час ти рятував інших, залишаючи самого себе в порожнечі? — тихо запитала вона, і в її голосі проковзнула щемлива ніжність. — Хіба це справедливо, Міліте? Бути світлом для кожного пораненого, але самому повертатися в темряву й тишу?

Лікар трохи сильніше стиснув її пальці, ніби перевіряючи, чи не відсторониться вона, якщо він послабить хватку.

— Раніше я називав це дисципліною, — відповів він, і в його голосі почулися нові, глибші ноти. — Але зараз, дивлячись на тебе... Я просто боюся. Боюся знайти ту, яка виявиться важливішою за обов'язок. Ту, яку я не зможу зцілити, якщо вона постраждає.

— Раніше таке траплялося? — розгублено кліпнула дівчина, підійшовши до нього ближче.

— Було раз. Будь то людина чи демон — вони мають іти додому на своїх ногах. А коли хтось іде у порожнечу, поки ти стискаєш його пульс... це означає, що ти програв. Лікарі завжди грають наввипередки зі смертю, і це досить страшно.

Він повільно схилив голову, вдивляючись у її зеленкуваті очі, збираючись іти, але так і не випустив її руку. Айрен відчувала, як її власне серце, ще нещодавно повне «чорних спогадів», починає битися рівно й тепло.

Айдингер більше нічого не відповіла, але погляд лікаря сказав більше за будь-які слова. Він повільно підніс її тендітну долоню до своїх губ. Це був поцілунок — м’який, довгий і нескінченно щирий. Напівангел витріщила очі, відчуваючи шкірою легкий дотик його губ, і її тілом прокотилася хвиля тепла, витісняючи залишки страху.