Частина 33

***

Зранку Айрен звично танцювала з бойовими віялами, а в перервах вправлялася з мечами. Їй було важко зосередитися: з голови не йшла картина мертвого погляду відьми, яка з’являлася їй уві сні, і через це її рухи були розпливчастими та неточними. Локі постійно сичав під плече своє невдоволення і раптом спритним рухом збив дівчину з ніг. Вона скрикнула, відчуваючи, як спиною розливається тупий біль від падіння. Луна від меча, що відлетів убік, усе ще вібрувала у вухах, змішуючись із насмішкуватим прищуром Локея. Учениця незадоволено подивилася на Езерхая, стримуючи важке зітхання.

— Досить літати в хмарах, Айрен, — мовив демон, витончено крутнув у пальцях кинджал і зробив крок уперед, нависаючи над нею.

— Якби на моєму місці був ворог, ти б зараз перевіряла на міцність гостроту клинка власною шиєю, — його голос був оманливо м’яким. — Твої рухи сьогодні схожі на танець сонної мухи в маслі. Де фокус?

— У безодні твій фокус! — вона різко сіла, струснувши головою, щоб відігнати застиглий перед очима образ відьми.

Локі завмер, і на мить його насмішкувата маска здригнулася. Він присів поруч, опинившись на одному рівні з її обличчям.

— Тобі варто навчитися чекати на удар із тіні. Знайдеш мене протягом дня — тоді й поговоримо.

— Куди ти?

Раптом прямо перед її обличчям Локі змахнув долонею, і повітря пішло ряхтінням. Айдингер скрикнула, інстинктивно скидаючи руку, щоб закрити очі. У голові зашуміло, а перед очима попливли багряні та золоті плями, повністю позбавляючи її орієнтації. Це тривало лише кілька секунд, але коли зір почав повільно повертатися, Айрен насамперед закліпала, намагаючись прогнати залишки сліпоти. Зала виглядала як і раніше, але Локі там більше не було. Ні на тому місці, де він стояв, ні в радіусі її видимості. Вона залишилася одна посеред величезного, сповненого тіней приміщення. У тиші було чути лише її власне уривчасте зітхання.

Айрен так і залишилася сидіти наодинці в тиші зі своїми роздумами. «Грати в тіні», — луною відгукнулося в голові. Це звучало майже як знущання. Як можна грати з тим, чого не можеш торкнутися? Щоб стати тінню, потрібно перестати чіплятися за світло, за логіку, за зір. Потрібно дозволити темряві стати продовженням власної шкіри. Але думки знову і знову зісковзували до іншого. До того, що лякало її навіть більше, ніж порожній погляд мертвої відьми уві сні. Тенаріс. Навіщо він з’явився? Його образ виник перед нею так виразно, так раптово, що на мить перехопило подих.

«Він тоді бачив мене в лісі? — думала вона, вдивляючись у темний кут зали. — Чому саме мені з'явився на очі? Він не став мене чіпати. Міг із легкістю прокрастися в мою голову, і на тому все».

Його погляд був важким, майже відчутним на дотик, немов Тенаріс шукав у ній щось конкретне. Або чекав. Але чого може чекати древня сутність від дівчиська, яке навіть не може встояти на ногах після простої підсічки Локі?

Відкинувши меч убік, Айрен попрямувала до виходу. Сьогодні їй було байдуже до чистоти рухів і завдань. Коли думки зайняті чимось по-справжньому важливим, тренування йдуть нанівець; за справу з забитою головою краще не братися — результат лише розчарує. Вона знала: якщо всередині оселилася тривога, з нею потрібно розбиратися не поспішаючи, повертаючи собі спокій, а за ним і колишню стійкість. Дівчина йшла коридором, відчуваючи, як сили покидають її — і фізичні, і душевні. Тіло нило від синців, а голова — від важких думок. Так іноді їй хотілося просто опинитися поруч із матір’ю і слухати, як вона співає пісень незрозумілою їй мовою

Проходячи повз двері до катакомб, Айрен завмерла: з глибини долинули приглушені чоловічі крики. У ці неспокійні часи вона не могла дозволити собі просто пройти повз. Дівчина штовхнула важку стулку, і та зі стогоном відчинилася. З кожним кроком униз сходами зойки ставали дедалі гучнішими — у них змішалися біль і гіркий відчай. Гулкі удари палиць доповнювали цю похмуру картину. Полум'я смолоскипів на стінах металося в лихоманці, ніби били не бранця, а сам вогонь. Айрен спускалася, стискаючись від страху, але не в силах повернути назад. Пригнувшись, вона обережно визирнула з-за рогу.

Видовище було важким: у камері на колінах стояв молодий хлопець, прикутий до кам'яної стіни. Його оголений торс блищав від крапель води, а довгі чорні пасма липли до шкіри. Перед ним, низько присівши, розташувався Ерагон. У руках він тримав той самий флакон, що передав йому лікар. Полонений відчайдушно відвертався, задихаючись від різкого, нудотного запаху; його очі почервоніли, а в горлі застрягла судомна грудка.

«Навіщо він так знущається, якщо може вирішити питання лише одним поглядом?» — промайнуло в голові учениці, і її пальці на стіні ледь здригнулися.

— Я розумію... Угода із совістю коштує дорого... Якщо не хочеш отруїтися...

— Повелителю! — прогримів грубий голос одного з вартових, який уже тримав Айрен за лікоть. Та мовчки спостерігала і ніяк не чинила опору.

— Великі боги, Айрен... — ангел закрив пляшечку і засунув собі в кишеню, поправляючи волосся, що впало на обличчя.

— Пане...

Ерагон жестом руки провів по повітрю, і вартовий відпустив і без того почервоніле зап’ястя дівчини. Та пройшла вперед.

— Не знаю, що тебе сюди привело, але ти не вчасно.

— Хто це? — брюнетка визирнула з-під плеча наставника, але той закрив огляд своїм крилом.