Частина 31

Коні йшли розміреним кроком, дозволяючи дівчині розгледіти скромний побут містечка. Вулиці дихали затишним теплом: аромат пічного диму змішувався з колючою нічною прохолодою, створюючи ту саму атмосферу дому, якої їй так бракувало. У пам'яті виринув шлях, пройдений першого дня: той самий прилавок із дрібничками та крамниця пекарки, чий хліб пахнув точно так само, як у її рідному краї. Серце зрадницько стиснулося від миттєвої туги за домівкою, але Айрен звично придушила її. Там, у минулому, її нічого не тримало. Самотність у натовпі — найважча ноша, і Айрен знала це краще за інших. Вона перестала тішити себе марними сподіваннями: люди на кшталт неї часто мріють про кохання, але отримують лише право — нескінченно блукати туманними вулицями чужих міст.

Різкий вигук: «Відчинити ворота!» — змусив Айрен здригнутися, вириваючи її зі спогадів про дім. Вона побачила, як ланки ланцюгів, наче змії, що пробудилися, скрегочуть по каменю, піднімаючи решітку.

Крок за поріг міста став кроком у порожнечу. Безпечні вулички залишилися за спиною, а попереду відкрилося безмовне засніжене поле. Вітер миттєво змінився: якщо в місті він був лише легким протягом, то тут він став господарем становища. Він пахнув мерзлою землею та далекою бурею, нагадуючи дівчині, що її шлях тільки починається.

Ніч була глухою, а вітер гнав сніг дорогою, якою без жодної команди коні кинулися в біг. Айдингер ледь стримала писк, міцніше вхопившись за поводи, що вже залишили червоні смуги на долонях, але їй було не до того. Навколо — ні вогню, ні звуку; брюнетку заспокоювало лише те, що Міліт був буквально поруч із нею. Здавалося, ніби це він керує її конем, а їй залишається просто триматися.

— Розвідники не брешуть, — стиха мовив Локі, який їхав з братом попереду. — У місті тихо. Людей майже не було на вулицях.

— Люди вміють ховатися, коли відчувають біду, брате, — спокійно відповів Ерагон.

Напівсмертна нагострила вуха, але брати більше нічим не обмовилися. Розмову з лікарем заводити побоялася: треба було дочекатися, коли вона зможе все побачити на власні очі. А прибули вони ближче до півночі. Коні зупинилися на невеликій горі й почали спускатися вниз, протоптуючи білу стежку. Вузькі вулиці міста були схожі на темні западини: ні світла, ні кроків, ні навіть гавкоту собак. Айдингер мало не обурилася, адже для себе вона не бачила нічого незвичайного. Її місто виглядало точно так само кілька років, і ніхто чомусь не цікавився до певного часу їхнім становищем. Звична картина, знаєте, для тих, хто жив у такій обстановці все життя.

«Тільки дарма витрачаю час, могла б скористатися їхньою відсутністю й понишпорити в кабінеті пана», — подумала Айрен.

Кінь Езерхая-молодшого зупинився біля невеликого дерев'яного будинку, що стояв віддалік від інших. Усмішка демона одразу натягнулася, погрожуючи видати лише йому відомі слова.

— Подейкують, тут жила відьма. Айрен, перевіриш? — запропонував Локей, дивлячись на неї. — Ти ж раніше жила цим, чи не так?

— Я туди не піду! Чому ти сам не перевіриш? — Айрен була готова просто зараз поїхати подалі від моторошного ґанку.

Будинок відьми виправдовував свою репутацію з лишком. Облізлі стіни, прикрашені гірляндами з мертвих птахів і зміїних голів, прибитих просто до віконних рам, навіювали жах. Почорнілі від вогкості колоди вкрилися слизьким мохом, а дах просів, нагадуючи згорблену спину старої. Під дахом звисали намистами кістки вбитих людей і черепи, які зловісно постукували один об одного при кожному пориві вітру.

Не змінюючи розслабленої пози, Локі відповів:

— Бо, моя люба, я занадто дорого вдягаюся, щоб відтирати з камзола залишки відьминого варива. А ти, як напівангел... чи напівхто-ти-там-зараз, звикла копатися в лайні. Тож давай, іди. Я прикрию... якщо що.

«Мерзенний ідіот. Цим лайном я ще й харчувалася щодня, але не буду погіршувати ситуацію», — промайнула неприємна думка, яку Айдингер одразу ж придушила, не зводячи погляду з демона.

Ерагон, що сидів на коні, коротко й сухо засміявся. У його сміху не було тепла — тільки гостра цікавість.

— До того ж, якщо відьма вдома, вона напевно оцінить твоє миле личко. Насолоджуйся моментом, — він із знущанням салютував їй двома пальцями. — Чи ти хочеш, щоб ми найняли тобі супровідника?

Айдингер швидко глянула на Міліта. Той сидів у сідлі мовчки, його губи були стиснуті у вузьку лінію, а пальці міцно стискали поводи. Йому було не до жартів. У його погляді, спрямованому на темний отвір дверей, читалися тривога, змішана з негласним бажанням самому піти замість неї, але правила їхньої дивної гри не дозволяли йому втрутитися. Дівчина відчула, як усередині закипає колюче роздратування. Воно було сильнішим за страх.

— Та щоб вас… — Айрен спішилася, обдарувавши Ерагона поглядом, здатним заморозити полум'я. — Якщо я не повернуся, вважайте це моїм прощальним дарунком. Однією проблемою у вашому списку, пане, стане менше, а однією причиною для мук вашої совісті — якщо вона у вас, звісно, взагалі є — більше.

— Менше драми, Айрен. Займися ділом, — ніжно підсумував старший цитаделі.

Локі з натягнутою усмішкою послав дівчині повітряний поцілунок, махаючи при цьому пальцями, ніби прощаючись із дитиною, що йде до першого класу. Айдингер лише закотила очі й важко зітхнула. Ноги м’яко потонули у глибокому снігу, щойно вона підійшла ближче до будинку. Поправивши накидку й намагаючись не дивитися на тушки змій, що розгойдувалися, вона попрямувала до ґанку, відчуваючи на своїй спині три пари очей: глузливу, крижану та одну — сповнену відчайдушного хвилювання.