Частина 26

— Досить, Езерхай. Ти й так сказав зайвого.

Локі лише відмахнувся, не відриваючи погляду від Айрен:

— Ну що, «напівсмертна»? Тепер, коли ти отримала свою дозу правди, ти все ще хочеш тікати? Чи залишишся і спробуєш ударити мене ще раз? Молодший знову з'явився перед очима брюнетки, яка вже більше не могла нічого сказати й нічого зробити. Її мовчанням було все сказано.

— Я так і думав, — кивнув із усмішкою локей.

Він пройшовся поглядом по братові й вийшов із кімнати.

— Міліте, зроби їй заспокійливе. Айрен, чекаю на тебе сьогодні ввечері на занятті в тренувальному залі, — одразу видав Езерхай, боячись і зовсім подивитися на брюнетку. Його розгублений погляд спрямувався на вихід, куди його понесли ноги. Міліт розгублено побіг за ним. Айдингер донеслася лише половина його фрази:

— Що це щойно було? Куди ти пішов?

Коли важкі стулки дверей із гулким гуркотом зімкнулися, відсікаючи шум кроків і важку присутність Езерхая, у кімнаті запанувала тиша. Але це не був спокій — це був вакуум, у якому Айрен раптово стало нічим дихати. Першим прийшло фізичне усвідомлення скоєного. Рука, якою вона вдарила Локі, почала дрібно тремтіти. Шкіру на долоні пекло, наче вона торкнулася розпеченого заліза, а не плоті. Айрен повільно опустила погляд на свої пальці, очікуючи побачити на них сліди попелу чи крові, але рука була чиста.

Емоції, які вона стримувала перед ними, хлинули крижаною хвилею. Гнів усе ще тлів десь під ребрами, але тепер він змішався з нудотним усвідомленням. Їй запропонували «заспокійливе», як примхливій дитині, хоча вона щойно зазирнула в безодню їхньої байдужості. Самотність здавила горло. Вона зрозуміла, що в цьому місці у неї немає імені, немає прав, є тільки «функція» — той самий секрет у крові, про який обмовився Локі.

«Вони бояться дивитися мені в очі», — промайнуло в голові, коли вона згадала розгублений погляд Езерхая. — «Чи їм просто гидко, що прах під їхніми ногами посмів піднятися?»

Айрен підійшла до вікна, з якого відкривався краєвид на чужі, неземні пейзажі. Вона не плакала. Сльози здавалися їй недозволеною слабкістю, яку вона не могла собі дозволити в оточенні чужинців.

«Тренувальний зал...» — повторила вона про себе слова Езерхая. Ці слова тепер звучали не як запрошення до навчання, а як виклик на дуель.

«Для них моя мати була пилом. А я? Хто я для цих істот, що уявили себе вершителями доль? Я не піду. Нехай ця Цитадель стане моєю кліткою чи моїм склепом, але я не зроблю їм подарунка у вигляді своєї втечі. Я — звичайна напівсмертна… Більше ні. Якщо я їм так "потрібна", значить… Чого вони бояться чи чого прагнуть? Я вирву цю правду з їхніх глоток, чого б мені це не коштувало. Хто вбив матір? Навіщо я тут? Якщо ціна відповідей — моє життя в цьому зміїному лігві, я готова її заплатити».

Дорога до кабінету Міліта здавалася Айрен нескінченним спуском. Стіни Цитаделі, висічені з темного каменю, ніби звужувалися, вбираючи звук її кроків. У коридорах було порожньо, але вона шкірою відчувала невидимі погляди, що стежили за кожним її рухом. Вона йшла, охопивши себе руками, наче намагаючись утримати всередині ті крихти самовладання, що в неї залишилися. Післясмак ляпаса все ще пік долоню, нагадуючи про те, що межу пройдено. Тепер вона не просто гостя чи полонянка — вона та, хто посмів відповісти. Фреал би явно оцінив це, адже ще на першому занятті вчив її не терпіти, а відповідати, інакше її просто затопчуть.

Коли вона підійшла до важких дубових дверей, від яких пахло сушеними травами і чимось гострим, металевим, Айдінгер на мить забарилася. Їй не потрібне було заспокійливе. Їй потрібні були відповіді, але вона розуміла: Міліт — це, можливо, єдиний шанс отримати їх у м'якшій формі. Дівчина увійшла без стуку. У ніс вдарив густий аромат лаванди, хвої та незнайомих олій, що дурманили голову. Лікар стояв спиною до дверей, чаклуючи над порцеляновим чайником. Пара над ним піднімалася не білою, а ніжно-блакитною хмаринкою.

— Сідай, Айрен, — не повертаючись, тихо промовив він. Його голос звучав рівно, без того зверхнього холоду, який випромінювали інші. — Езерхай був… таким переконливим у своєму проханні.

Айрен сіла на край жорсткого крісла, випрямивши спину.

— Переконливим? — її голос прозвучав хрипко. — Він просто не хотів бачити, як я зірвуся знову. Або боявся, що я вдарю і його.

Міліт нарешті обернувся, тримаючи в руках чашку. Його погляд був вивчальним, майже співчутливим, що розлютило її ще дужче.

«Він дивиться на мене як на поранену тварину», — подумала Айрен, приймаючи чашку. Тепло кераміки обпекло пальці, змушуючи реальність повернутися. «Вони всі думають, що крапля сонного зілля змусить мене забути про те, що Локі назвав смерть моєї матері "необов'язковою тратою часу"».

Вона піднесла чашку до губ, але не зробила ковтка. Запах чаю був занадто заспокійливим, майже штучним.

— Ти ж теж там був? — раптово запитала вона, дивлячись Міліту прямо в очі. — Тоді, коли все сталося. Ви всі «не цікавилися» чи просто чекали, поки я залишуся зовсім одна?

Міліт зітхнув, і в цьому зітханні напівангелу вчулося щось людське.

— Скажімо так, я в той час ще не був так докладно присвячений у справи Езерхая. Тому навіть не знав про твоє існування. Пий. Тобі знадобляться сили ввечері.

Лікар Цитаделі підійшов до величезної шафи, де красувалася його гордість — трави, які він любив збирати. Рідкісні й звичайні, але він цінував тут кожну пелюстку і кожну травинку; побував у багатьох лісах. Познайомився з багатьма рідкісними купцями, які йому люб’язно надавали лікувальне коріння та порошки. Ангел з особливою акуратністю протирав баночки й коробки, куди складав свій скарб, і ставив якомога вище. Туди, куди могла дотягнутися тільки його рука.