Частина 25

Ерагон лише закотив очі, і спершу брати поспішили на пошуки дівчини.

Айрен майже не торкалася підлоги ногами. Коридори Цитаделі миготіли перед очима брудними плямами, а у вухах гупав власний пульс. У грудях усе палало від образи та дивного, лячного приниження — їй здавалося, що стіни сміються з її слабкості та дурості. так воно й було. Коли на шляху з’явився старий містер Сераль, Айрен ледь не збила його з ніг.

— Панно... — видихнув слуга, і в його голосі прозвучало стільки щирої тривоги, що це мало не пробило її броню. — Що сталося? На вас обличчя немає!

Він простягнув до неї руку, намагаючись розгледіти заплакані чи, навпаки, гарячково блискучі очі, але Айдингер сахнулася, наче від удару. Вона скинула руку, і її палець тремтів, вказуючи просто в груди слузі.

— Якщо ти... хоч слово... хоч звук видаси про те, де я... — голос зірвався, перетворившись на зміїне шипіння.

Вона не закінчила погрозу. Зірвавшись із місця, дівчина влетіла до своєї кімнати й з гуркотом зачинила дубові двері, ледь не прищемивши носа відданому Сералю. Гучне клацання замка стало її єдиним захистом від цього світу.

Усередині кімнати Айрен завмерла. Її трясло. Погляд гарячково метався по речах: улюблена книжка, кинджал, плащ... Усе здавалося чужим, непотрібним, просоченим запахом цього проклятого місця. Вона хапала речі й кидала їх на ліжко, але руки не слухалися, пальці стали ватяними. Крізь важке дихання вона чула, як за дверима бідкається чоловік, але цей шум перекрив інший звук — тупіт багатьох ніг.

Вони йшли за нею. Ерагон з його крижаною впевненістю, Локі зі своєю вічною усмішкою, Міліт і навіть Левір. Увесь цей клубок влади звужувався до розмірів її замкової щілини.

Горло здавило спазмом. Вона розуміла: за цими дверима — її клітка, а перед нею — порожня кімната, яка більше не була домом. Їй хотілося кричати, вити від безсилля, але вона лише міцніше стиснула бойові віяла на поясі.

— Айрен, ану швидко відчини двері! — наказав Ерагон.

Але у відповідь — тиша.

— У неї що, припадок почався? — запитав Левір.

— Оцей, — кивнув Езерхай на брата, — розповів Айрен про угоду з її матір’ю.

— А-а-а. Очікувано. Я й сам волів про це не розповідати. Тепер зрозуміло. Але ми ж її не вбивали, — розвів Фреал руками.

— Але в планах було, — уточнив Локі.

— Тобі роги не тиснуть? — не витримав Ерагон, рикнувши в бік молодшого.

— Так, спокійно. Дайте я, — Міліт підійшов до дверей і постукав. — Айрен, це я. Відчини двері.

Айрен сповзла по стіні на підлогу, відчуваючи, як холодний камінь під нею здається теплішим за те, що залишилося від її душі. Вона сиділа, обхопивши коліна, і слухала приглушені голоси в коридорі — вони здавалися далеким шумом прибою, до якого вона більше не мала стосунку. Сльози не котилися по щоках, вони застигли в очах гірким склом, позбавляючи можливості бачити світ чітко.

Тихе клацання замка — і до кімнати ковзнув Міліт. Він не став ставити запитань, не став вимагати пояснень. Одним поглядом він відсік цікавість інших, залишаючись із нею наодинці. Він опустився на холодну підлогу поруч, і Айдінгер відчула, як її огортає тепло його крил. М’яке пір’я зімкнулося навколо неї живим коконом, відгороджуючи від страхів та нав’язливих думок. Виснажена нервовою напругою, дівчина безсило схилила голову йому на груди, дозволяючи тиші та його розміреному диханню стати її опорою.

Міліт заговорив не одразу. Його голос, тихий і оксамитовий, торкнувся її слуху, немов перший зимовий вітер:

— Зима укутала в мереживо своє... Іскриться сніг, мов світло божества стає. Ліс тихо дрімає в обіймах холоднечі, а ніч виблискує алмазами малечі.

З кожним словом Айрен відчувала, як усередині неї щось змінюється. Пекуча, задушлива образа почала відступати. Вона відчула, як тепла долоня лікаря гладить її по голові.

— Зірками вишита зимова тінь, місяць цілує морозний тин... Природа вся у крижанім полоні, та ніжність безкраю знайду в її долонях.

Він шепотів це майже на саме вухо, і диво почалося. Гіркі сльози на віях Айрен перестали обпікати — вони почали кристалізуватися, перетворюючись на крихітні, ідеально симетричні сніжинки. Тонка сіточка інею, виблискуючи в напівтемряві кімнати, розцвіла на її вилицях, перетворюючи обличчя на лик прекрасної крижаної діви. На вустах дівчини, вперше за цей довгий день, промайнула слабка, ледь помітна усмішка.

— Красиво, — видихнула вона, не розплющуючи очей.

Смертельний ритм її серця сповільнився, стаючи спокійним і рівним. Думки, що ще нещодавно жалили, як рій ос, зникли, залишивши по собі благословенну порожнечу. В обіймах Міліта вона нарешті знайшла свій «крижаний полон», у якому не було болю — тільки тиша і мерехтіння зоряного пилу на її шкірі.

— Не плач. Знай, моє серце завжди до твоїх послуг, — прошепотів юнак у відповідь.

Усмішка знову засяяла на обличчі, і напівангел розплющила очі, дивлячись на хлопця.

— У вас на віях сніжинки, панно. Так має бути? — усмішка лікаря засяяла так само білосніжно, як і погляд дівчини.

— Я не знаю. Я ніколи подібного не помічала за собою.

— Це виглядає дуже красиво, — Міліт розімкнув обійми й підвів дівчину. — Ти мусиш їх вислухати. Добре?