Частина 24

Айрен майже бігла коридорами, відчуваючи, як холодна чорна пір’їна в кишені пропалює тканину сукні. Здогадки склалися в химерну картину зради… вона тепер зрозуміла: тут, у Цитаделі, кожен має надто довгу тінь.

Вона тихо зайшла до обідньої зали, де в ранкових променях сонця, що дробилися в кришталі, снідали старші Цитаделі та гості. Повітря було просякнуте ароматом кислого соку та випічки, але для напівангела воно здавалося задушливим. Її погляд гарячково ковзав обличчями, поки не зупинився на Ерагоні. У цьому океані фальшивих усмішок і прихованих мотивів він був єдиним берегом, якому вона все ще наважувалася довіряти. Тільки його прямота і сталь в очах давали їй примарну надію на те, що правда не буде розтоптана.

Не наважуючись підійти до нього відкрито, під прицілом десятків очей, Айрен завмерла біля колони. Вона вихопила поглядом знайомого слугу і, коли той порівнявся з нею, ледь помітно торкнулася його плеча.

— Передай панові Ерагону, що мені потрібно бачити його негайно. У саду, біля старого фонтану, — шепнула вона.

Слуга на мить завмер, змірявши її дивним, важким поглядом — чи то співчутливим, чи то застережливим, — але слухняно кивнув. Айрен спостерігала, як він, немов безтілесний дух, прослизнув між столами. Підійшовши до Ерагона, чоловік схилився і ледь торкнувся губами його вуха, передаючи звістку.

Ерагон не здригнувся, лише його пальці, що стискали столовий ніж, на частку секунди напружилися. Слуга так само непомітно відступив на своє місце, розчиняючись у натовпі, а Айрен, не чекаючи погляду у відповідь, поспішила знову сховатися вже за дверима, сподіваючись, що її єдиний союзник зрозумів серйозність слів.

— Чи не з'явилися у тебе секрети, повелителю? — радісно запитав генерал, поклавши собі шматок м’яса до рота.

— Вам здалося. Моя учениця хоче поділитися зі мною чимось. Я змушений покинути вас, — ангел відсунув стілець.

— Та я вас благаю, нехай заходить і говорить при всіх. Тут же всі свої, — ельф розвів руками, охоплюючи всіх присутніх.

Ерагон змусив себе розслабити плечі, повертаючи обличчю маску непроникного спокою. Лише на мить він заплющив очі, перетравлюючи почуте, а потім ледь помітним кивком наказав слузі впустити дівчину.

Однак Айрен не стала чекати на офіційне запрошення. Вона увійшла до зали сама — стрімка, бліда, з гарячковим блиском в очах. У її поставі більше не було колишньої несміливості; тягар таємниці, яку вона несла в кишені своєї сукні, позбавив її страху перед етикетом Цитаделі. Вона перетнула простір зали, ловлячи на собі здивовані погляди старших, і зупинилася посеред залу, важко дихаючи, наче після довгого бігу.

— Айрен, люба, присідай.

Ельф указав на вільне місце. Його гарний настрій якось насторожував. Щось недобре крилося за цим. Айдингер присіла.

— Повелитель каже, що в тебе є новини. Розповіси, щоб здобути і нашу прихильність, чи все ж таки волієш...

— Я можу поділитися з вами всім, генерале Сото. Я гадаю, ви не розчаруєтеся, — перебила дівчина з натягнутою усмішкою.

Ельф, що сидів віддалік, раптово затих. Його погляд, ковзнувши по постаті Айрен, сповнився дивним, лисячим лукавством — ніби він завжди дивився на світ саме так, ховаючи за ввічливістю гострі зуби. Дівчина на мить завмерла, зустрівшись поглядом спочатку з лікарем, а потім з Ерагоном. Обидва помітно напружилися, у їхніх позах відчувалася неусвідомлена тривога, але відступати було нікуди. Жереб кинуто.

— Ні для кого не секрет, що я проникла в покої архангела Аміра без дозволу, — почала вона, і її голос, що спершу здригнувся, зміцнів, заповнивши собою весь простір зали. — Усі в цих стінах переконані, що сталося вбивство. Проте до сьогодні не знайдено ні винного, ні навіть тіні підозрюваного.

Вона зробила паузу, обводячи присутніх сміливим поглядом.

— А що, як Амір наклав на себе руки сам?

Зала занурилася в мертву, вакуумну тишу. Погляди старійшин і гостей заметалися, стикаючись один з одним у німому запитанні. Але й тут Айрен не дала їм отямитися.

— Щобільше, — чеканячи кожне слово, додала вона, — я смію припустити, що ваш покійний пан був зрадником.

Тієї ж миті маски спокою остаточно злетіли. Брови ангелів і демонів поповзли вгору в єдиному пориві подиву. Ті, хто мить тому нудьгуючи допивав вино, тепер подалися вперед, впиваючись в Айдингер колючими, недовірливими поглядами. Залою прокотився важкий, надломлений шепіт. Деякі незнайомі архангели зміряли брюнетку ворожими поглядами — та як сміє ця нахабна злодійка звинувачувати святого чоловіка? Усі знали його як добропорядного й ніжного архангела, який завжди дотримувався правил і виконував укази без жодної вади.

— Мені досі не до кінця зрозумілий мотив, — подав голос Левір Фреал. Він примружився, ніби розглядаючи в повітрі невидиму схему. — Тінь Розірваних не може довго співіснувати з душею носія. Виграє тільки один — або Тінь покидає тіло, або душа носія безслідно зникає. Вона не може ужитися з чужорідною сутністю. Яку ціну треба пообіцяти архангелу, щоб він погодився на добровільне небуття?

У його словах відчувався крижаний спокій демона, який і сам потай прокручував у голові подібну теорію.

— Але ж Амір був із нами пліч-о-пліч стільки, скільки я себе пам'ятаю! — вигукнув хтось із архангелів. — Від нього ніколи не віяло зрадою. Він був утіленням вірності!