Частина 22

Картина, змальована Сейтом, важким каменем лягла на душу, але відступати було пізно. Айрен розуміла: ця довіра — рідкісний дар і водночас тягар, який вона присяглася нести. На щастя, старовинні фоліанти, як і все в цій бібліотеці, піддавалися її розумінню, немов самі бажали бути прочитаними. Читання ніколи не було для неї нудним обов'язком; навпаки, у рядках, написаних рідною мовою, вона знаходила ті крихти істини, які наставники так ретельно приховували за загальними фразами.

Занурившись у таємниці світобудови, Айрен зовсім втратила лік часу, і навіть відчуття голоду відступило, коли вона натрапила на цікаві записи про «демонів, що зберегли світло» — ангелів, чиї імена були викреслені з офіційних хронік Цитаделі, але чиї діяння сформували нинішній світ. Також її заінтригувала схема прихованих переходів Цитаделі, які відкриваються лише в певний час, а в деяких катакомбах і зовсім були загублені духи, що стали бранцями свого вічного гріха. Серед правил поведінки та етикету в Цитаделі траплялися не лише заборони, а й лазівки — описи ритуалів мовчання та особливих жестів, що дозволяли передавати повідомлення під самим носом у вартових, не вимовляючи жодного слова.

— Пані моя... я вас скрізь шукав, — прилетів слуга, мов на крилах, захеканий. Айрен із роздратуванням підскочила на стільці, злякавшись такої різкої появи. Дівчина любила сидіти в тиші, а ще більше їй подобалося, коли її ніхто не турбував, тож її холодний погляд змусив Сераля зупинитися прямо на пальчиках і завмерти. — Ви забули? Вечеря з гостями.

— Так, іду, — дівчина відклала книгу й пурхнула слідом за чоловіком.

Айрен, на щастя, встигла вчасно, бо гості щойно почали сходитися. Прислуга бігала туди-сюди, прибираючи та сервіруючи стіл. Зал гудів від вигуків, жвавої розмови та сміху. Здавалося, свічки в люстрі ніколи не горіли так яскраво, але варто було всім посісти свої місця, як атмосфера неминуче затьмарилася б напругою.

— Доброго вечора, Айрен, — пролунав за спиною м’який голос Міліта, і тієї ж миті її плечей торкнулося його крило, укриваючи, наче теплим плащем. — Чи не зробиш мені честь присісти поруч?

Дівчина на мить розгубилася від такої близькості, але слухняно пішла за ангелом. З істинно лицарською галантністю він допоміг їй влаштуватися. Ельфи, які стали свідками цієї сцени, не приховували схвальних усмішок: у суворих стінах Цитаделі, де навіть повітря, здавалося, було просякнуте сухим офіціозом і залізною дисципліною, така трепетна увага до юної гості виглядала ковтком живої води.

— Хвилюєтеся, пані? — стиха запитав юнак, займаючи місце праворуч від неї.

— Трохи є. Сподіваюся, вечір мине без потрясінь, — зізналася вона, ледь помітно поправивши манжет сукні.

У цей момент Ерагон, який уже сів неподалік, повільно перевів погляд на пару. Його обличчя залишалося безпристрасною маскою, але в глибині очей на частку секунди спалахнув небезпечний, холодний вогонь. Він ледь помітно стиснув пальцями ніжку свого кубка, поки його погляд невідривно стежив за тим, як близько Міліт схилився до зеленоокої дівчини, шепочучи їй щось на вухо. Цей скороминущий спалах власницького інстинкту зник так само швидко, як і з’явився, змінившись крижаним спокоєм.

Коли ж зал наповнився тихим шелестом одягу і гості завмерли на своїх місцях, тишу порушив Езерхай. Окинувши зібрання проникливим, владним поглядом, він підняв кубок, у якому в світлі свічок густо заіскрився виноградний сік, закликаючи всіх до уваги.

— Я одразу хочу подякувати нашим гостям за їхнє терпіння та розсудливість! Народ ельфів завжди вирізнявся неабиякою витримкою та силою! — прокотився залом сильний голос ангела.

— Хай освітять зірки ваш шлях! — прогриміли ельфи всі разом, піднімаючи чаші.

Ангел, посівши своє місце, негайно звернув погляд на Айдингер, яка не зустріла його зору, захоплено спостерігаючи за зібраними гостями. Ельфи, скуштувавши вина, почали заїдати його м’ясом дикого бика. Таке частування було знаком поваги до їхньої сили. Здебільшого вони харчувалися тільки таким делікатесом.

— Слухай, Міліте, а чому вони зі шрамами? — запитала дівчина, коли знову знявся гул розмов і сміху.

— Це їхній давній обряд, усвідомлений вибір, — Міліт нарешті відсунув тарілку і розвернувся всім корпусом до своєї допитливої співрозмовниці. — Коли їхній вождь помирає, вони кажуть: «Нехай за вождем ллється кров, а не сльози».

— А колір їхньої шкіри? Одні білі, інші сірі, і навпаки.

— Ця унікальна особливість робить їх найкращими на полюванні. Білі — вдень, уночі вони вислизають від погляду. Можуть і змінювати забарвлення за бажанням, щоб заплутати або налякати жертву.

— Вони завжди такими грубими були?

— Це зараз ти їх бачиш — гордих та витончених господарів лісів, — голос лікаря стишився, набуваючи майже зловісних ноток. Він відставив кубок і подався вперед, так що тінь від його крила лягла на стіл, відсікаючи їх від решти залу. Ангел обвів поглядом ельфів, що сиділи неподалік, і в його очах блиснуло щось схоже на печальне знання.

— Давним-давно вони не були владиками. Вони жили серед людей. Через їхню тендітну статуру та невисокий зріст люди вирішили, що мають право володіти ними. Їх називали «карликами», «живими іграшками», їх тримали в золотих та залізних клітках, змушуючи прислуговувати за столами та виконувати забаганки господарів. Домашні раби, чий розум був гострішим, ніж у їхніх панів.