Частина 15

Вона рухалася майже інстинктивно: тіло пам’ятало тяжкі часи лиходійки, яка знала, як піти непомітно, а головне — тихо. Ноги самі почали відступати назад, заводячи дівчину в технічні проходи. Її очі блищали від напружених сліз, поки вона спостерігала, як і на інших поверхах людей грубо виштовхували з теплих ліжок, аж доки шум погрому не почав вщухати.

Сама того не помітивши, Айдингер опинилася на поверсі, якого не торкнулася навала демонів. Тут панувала тиша — покинута бібліотека, в якій Айрен побачила ідеальне укриття.

Важкі дубові двері відгукнулися ледь чутним, жалібним скрипом. Ночами всередині пахло старою шкірою та згорілим воском. Завмерши, Айрен вдивлялася в напівтемряву між нескінченними стелажами й раптом затамувала поди: серед потемнілих корінців книг, немов чужорідне світило, майнуло м’яке золотаве сяйво.

Зробивши обережний крок, вона тихо зазирнула до зали й побачила архангела Яна. Світло його крил, зазвичай сліпуче, тут здавалося приглушеним і сумним.

— Не спиться? — пролунало м’яке і водночас різке запитання архангела, від якого Айдингер злегка здригнулася. Вона завмерла в тіні, не розуміючи: чи це початок догани за пізню годину, чи просто світська розмова.

— Так, пане. Такий галас зчинили... важко зберігати спокій, — вона зробила крок уперед, і тепле світло свічки окреслило її обличчя.

— Розумію. Тебе це лякає? — Архангел закрив книгу. Глухий звук сторінок, що захлопнулися, пролунав у тиші бібліотеки як крапка в довгій дискусії. Він поставив її на полицю і неспішно повернувся до юної міледі.

— Так. Мені неспокійно, — зізналася брюнетка, опускаючись на стілець. — Почуваюся... безпорадно. Не знаю, як допомогти.

— Нехай це не тривожить тебе більше, ніж необхідно, — Ян присів навпроти, і його присутність дивним чином заповнила простір, витісняючи нічні страхи. — Ми, певною мірою, теж відчули себе безпорадними сьогодні. Усвідомлення того, що ми щось недогледіли — гірка отрута.

Айрен здивовано скинула погляд. Архангели й безпорадність? З боку здавалося, що вони — втілення сталевого контролю, навіть в епіцентрі хаосу. Але в його очах вона прочитала не слабкість, а рідкісну чесність.

— Ви так говорите, ніби... — вона запнулася, підбираючи слова. — Ніби це ваша особиста провина.

— Відповідальність завжди має ціну, Айрен. Твоя мати, до слова, ніколи не терпіла порожніх виправдань. Вона б не хотіла, щоб ти виснажувала себе страхом через наші прорахунки.

При згадці про матір Айрен немов прошило струмом. Всередині спалахнув той самий вогонь, який вона так довго пригнічувала.

— До речі, про матір... — голос дівчини зміцнів, вона подалася вперед. — Наставник згадав, що ви знали її. Особисто.

— Так. Вона звернулася до мене, оскільки боялася не пережити пологи. Зустрілися ми з нею випадково, на ринку. У той час мати справу з ангелами чи демонами каралося смертю, але твоя мати вирішила ризикнути.

* * *

— Пане, благаю вашої допомоги. Врятуйте мене і мою дитину!

Важка чорна тканина, накинута на голову, приховувала обличчя, залишаючи на виду лише пасма волосся. Її сукня, колись, імовірно, витончена, тепер виглядала жалюгідним лахміттям: поділ пошматований у пилу, а накидка вкрита сіткою дрібних дірок. З-під складок каптура долинав лише тихий, надтріснутий схлип, від якого по шкірі пробігав холод.

— Я збився з рахунку твоїм непослухам. І не боїшся покарання за своє чергове порушення? — запитав чоловік, намагаючись зазирнути в очі жінці.

— Ні.

Архангел Ян оглянув її стан. Торкнувшись рукою живота, він чітко відчув стукіт ще одного серця.

— Скоро, — прошепотів він. — Я відведу тебе до підземних вод Арбата, там і з’явиться на світ дитя твоє. Врахуй, ноша дитини буде важчою, ніж здається на перший погляд.

Жінка низько вклонилася, мимоволі притримуючи живіт — захисний жест, що став для неї звичним. Слідом за своїм супутником вона вирушила в довгу дорогу.

Усю путь її не полишав страх не втриматися в сідлі, але кінь, ніби відчуваючи тендітність породіллі, ступав дивовижно м’яко й обережно. Міська метушня залишилася позаду, змінившись безмовністю прадавнього лісу. Серед вікових дерев, точно застиглі велетні, виростали сірі скелі. Біля підніжжя однієї з них чорніла цятка печери.

Архангел спішився і, дбайливо підтримуючи супутницю, допоміг їй подолати кам'янистий підйом і сховатися в прохолодній тіні тунелю.

Усередині панувала напівтемрява, аж поки шлях не прорізав примарний блакитний відблиск. У самому серці печери, нерухоме й чисте, розкинулося підземне озеро. Лише тут жінка наважилася відкинути каптур. Важкі чорні кучері розсипалися по плечах, відкриваючи зовсім молоде, бліде обличчя, на якому ще не загоїлися сліди нещодавніх тривог.

Чоловік мовчки підійшов до кромки води. Він дістав із сумки різьблену чашу і, схилившись, наповнив її до самих країв, не зронивши ні звуку в цій дзвінкій тиші.

— Світло місяця, морок землі, даруй силу і красу збережи. Нехай тіло міцніє, душа сяє, сила жіноча не згасає. Пий, — ледь чутно прошепотів архангел Ян.

Він дбайливо підніс чашу до її губ, допомагаючи зробити перший ковток. Вода була крижаною, зі смаком талого снігу та прадавніх каменів. Жінка пила жадібно, до останньої краплі, відчуваючи, як життєдайна волога розливається по тілу прохолодним потоком. За мить усередині, зачаївшись до цього часу, відгукнулося життя. Легкий, майже невагомий рух, схожий на помах крила метелика, змусив її серце пропустити удар.