Частина 13

— Коли його власна кров хлинула на підлогу, змішуючись із родиною, він заплющив очі, відчуваючи, як світ навколо нього нарешті знаходить ту ідеальну, нерухому темряву, яку він так довго шукав.

— Це був акт не відчаю, а презирства до самої ідеї існування, яке він вважав недосконалим і гнилим. Тенаріс не просто наклав на себе руки; він зрікся життя, осквернив Небесний дарунок, що дається не кожному. — Наставляв напівбог, стиснувши долоні в кулаки, наче ця тема була для нього болючою.

— У ту мить, коли його свідомість обірвалася, Тенаріс не просто став одним із Пошматованих (так називають тіні — людей, що вкоротили собі віку), він став аномалією — згустком чистого презирства та заперечення. Він відчував ненависть: до себе, до світу, який його відкинув, і до самого життя, яке, на його думку, не варте було того, щоб його проживати. — Підсумував Сейт.

— Його самогубство було не просто порушенням, а актом осквернення закону часу, смерті та життя. Кожна нова тінь, яку він затягує у свій світ, не просто порушує баланс Небес і Пекла, а зміцнює його владу над небуттям. Там, нагорі та внизу, нікому не потрібні такі скалічені душі. Ми не знаємо, що з ними робити, оскільки світ Безодні просто так ці душі не віддасть. Там давно свій порядок, побудований на хаосі. Грішниками чи святими їх не назвеш. Вони просто — Пошматовані… загублені. Його шлях від тіні до осквернителя долі став прокляттям для цього світу. — Локі встав, розминаючи ноги. Ця розповідь втомила його, але й освіжила пам'ять.

— Коли тіло було знищено, його душа, яка перетворилася на тінь, перейшла у світ Безодні. Цей одинак був наданий сам собі. Не знаємо як, Тенаріс повернувся, щоб прожити все заново, але реальність зустріла його абсолютним безчуттєвим вакуумом. Аромат свіжого дерева, важкий запах олійних фарб, навіть металевий присмак крові — все зникло. Тенаріс втягував повітря, але відчував лише стерильну порожнечу, ніби сама природа відмовлялася дарувати йому свої живі барви. — Ерагон теж підвівся, ставши поруч із братом біля вікна, який щось видивлявся за склом.

— Він намагався торкнутися стіни, але пальці не відчували ні холоду каменю, ні шорсткості паперу. — Левір безцеремонно закинув ноги на стільницю, усвідомлюючи, що застряг тут надовго, а в нього і без того багато справ, які виконувати не хотілося. — Найстрашніше — всередині нього більше не було того шаленого вогню. Ні азарту творця, ні болю, ні страху. Лише гулка, крижана тиша. Він був як начерк, з якого стерли всі лінії, залишивши лише брудну пляму на полотні.

— Тенаріс вірив, що якщо його тінь злиється з чимось матеріальним, почуття повернуться. — Сейт змахнув рукою, змушуючи Фреала сісти рівно і поважати присутніх. — Він знайшов мертве тіло — холодний, нерухомий каркас, позбавлений душі, як і його власна тінь. Тенаріс влився в мерця, що лежав на дорозі. Тоді панувала чума, і мерці на дорозі траплялися майже повсюдно. Дива не сталося. Він розплющив чужі очі, але погляд залишився мертвим. Спробував вдихнути, та легені лише важко хруснули, не принісши довгоочікуваного запаху життя. Швидше за все, Тенаріс сподівався на спалах почуттів, але замість цього сам усвідомив істину: мертва тінь у мертвому тілі лише подвоїла його тишу. Він сидів усередині цієї плоті, як у тісній, задушливій клітці. Кров у жилах не потекла, серце не дало поштовху, а розум не народив жодної щирої думки.

— Все це пробудило в ньому ще більшу ненависть. Весь свій час він намагається знайти бодай якийсь спосіб «оживити» свої почуття і повернутися до життя, яке сам у себе відняв. — Міліт кашлянув у кулак, бажаючи промочити горло чимось гарячим.

Нарешті запала тиша. Айрен за цей час кілька разів кидало в жар. І навіщо вона про це запитала? За вікном давно встигло сісти сонце. Поки ангели та демони детально відповідали на її запитання, слуги тихенько ходили залою, запалюючи свічки, і прокручували в стелі сяйнисті рубіни, оскільки рада затягнулася на довше, ніж планувалося.

— Я ж просила коротко…

— Якщо коротко, то божевільний маестро вирішив, що пензель створений не лише для полотна. Звичайна дерев’яна паличка, а скільки в ній, виявляється, прихованої сили, якщо за справу береться справжній психопат. Один невірний штрих — і цілої родини як не було, — відповів Локі, вишкіривши свої гострі ікла в усмішці.

— Приніс рідних у жертву своєму «натхненню». Як то кажуть: «У вмілих руках будь-яка справа ладнається», — підтримав із дзвінким смішком Фреал, давши гучне «п’ять» Локею, який оцінив уїдливий сарказм. Тільки вони вдвох здатні жартувати на такі теми.

Ангели, як і слід було очікувати, промовчали з осудливим поглядом. Айдингер скривила губи, не знайшовши в цих демонських жартах жодного приємного слова, і опустила погляд, перетравлюючи почуте.

Сказано було не все. І поміж цим недовгу гнітючу тишу порушила пара охоронців із чорними крилами, які різко вбігли до зали.

Айрен перелякано підхопилася на стільці, коли тиша зали з брязкотом розбилася. Патріарх у цю мить немов виринув із глибокого виру в’язких, тяжких спогадів. Серпанок минулого в їхніх очах миттєво змінився сталевим блиском теперішнього. Важкими поглядами падші й ангели нудьгуючи повернули голови до дверей.

— Августе, Лімаре, у чому річ? — запитав Ерагон.

— Архангел Амір... пане... — намагався вимовити демон, захекавшись від власних слів.

— Його тіло... зникло, — закінчив за нього другий.

Погляди застигли в змішаній єдності подиву, що переріс у роздратування. Ерагон різко кивнув головою на двері. Цього жесту вистачило, щоб усі без зайвих слів зірвалися з місць слідом за старшим Езерхаєм, який стрімко попрямував у бік катакомб Цитаделі.