Частина 10

Біля вікна стояв стіл із шухлядами. Стілець, дещо більший за сам стіл, мав чорну накидку, що висіла на спинці. Айрен тихенько відчинила першу шухляду і виявила там єдине чорне перо, схоже на вороняче. Вона одразу згадала, що в загадці згадувався ворон. Дівчина також помітила книгу з порожніми сторінками, що лежала на столі, і поклала туди перо разом із загадкою. Друга, третя та четверта шухляди не містили нічого корисного.

— Значить, ти про щось здогадувався, — прошепотіла Айрен. Для себе вона вирішила, що ще повернеться сюди. Взявши книгу із зачіпкою, дівчина тихенько покинула бібліотеку. Кілька хвилин вона ходила Цитаделлю в пошуках наставника, але першим на очі потрапив Міліт.

— Пані, — ангел вклонився і усміхнувся.

— Не підкажеш, де пан Ерагон? — ніяково запитала вона.

— Він у залі ради. Приїхав архангел Ян. Ділитися новинами.

— Архангел Ян? — здивоване і водночас радісне обличчя дівчини змінювалося щомиті.

— Так, а що? Ти його знаєш? — запитав лікар, поглядаючи кудись собі за спину, боячись, що їх помітять.

— Я — ні, але він знає про мене. Мені потрібно його побачити, — швидко відповіла брюнетка і вже збиралася бігти.

— Добре. Ходімо, я проведу.

За деякий час пара зайшла до залу ради. Ангели саме розмовляли, ділячись своїми здогадками та враженнями, стоячи біля вікна. Помітивши Айрен і Міліта на вході, Ерагон замовк і підкликав їх рукою.

— Наставнику. Пане Яне, — дівчина вклонилася.

— Айрен... Та, що дарує мир і спокій... Як ти виросла, — оксамитовий голос архангела розлігся залом. Його бурштинове волосся спадало довгими хвилями. Величезні крила, здавалося, могли охопити собою весь зал, мерехтячи у відблисках світла. Золоті шати, майстерно розшиті небесними символами, підкреслювали його царську велич.

— У тебе є якісь новини, Айрен? — запитав Ерагон.

— Так, наставнику. Я знайшла це в архіві архангела Аміра, — дівчина розкрила книгу і показала чорне перо.

Ангели обмінялися багатозначними поглядами, наче намагаючись прочитати думки один одного. Міліт, зустрівшись поглядом з Ерагоном, відчув неясне занепокоєння.

— Є підозра, що архангел Амір знав про щось, але не сказав вам. Або здогадувався про біду. Це перо ворона. У загадці згадувався цей птах. У нас, у народі, ворон є символом чогось поганого. Воно лежало в його робочому столі.

— Я бачу, Ерагоне, учениця вся в тебе... Така ж напориста, — з гордістю подивився архангел на дівчину.

— Ти добре почала, — відповів Ерагон і повернувся до розмови з архангелом. Наставник, у свою чергу, дав зрозуміти, що вона вільна, і, вклонившись, Айрен поспішила піти.

Коридори небесної твердині зустріли її гомоном далеких голосів і холодним світлом вітражів. Айрен ішла швидко, але кроки її були надто рівними — надто вивіреними, ніби вона намагалася не дати тріщини власному самовладанню.

«Добре почала». Лише почала. Ерагон був холодним не через жорстокість — через принцип. Його погляд завжди ковзав по ній так само, як по решті воїнів Неба: без тіні особистого тепла, без гордості, яку дозволив собі архангел. Він хвалив сухо, відмірюючи слова, немов вони коштували занадто дорого. Ніколи — більше, ніж необхідно. Ніколи — м’якше, ніж вимагає обов'язок.

Іноді їй здавалося, що вона для нього не учениця, а ще один клинок в арсеналі — гострий, але такий, що все ще потребує загартування. Вона випрямилася, розправивши плечі. Якщо він не помічає її маленьких старань — значить, вона зробить так, щоб їх неможливо було ігнорувати.

Глибока ніч стояла за вікном. Її тишу злегка порушував прохолодний вітер, а нічні птахи боялися видати себе. Айрен сиділа у своїй кімнаті, дивлячись на догорілі поліна в каміні, і все роздумувала над загадкою, яку не зовсім розуміла. Відповідь була на поверхні, але чогось бракувало. Дівчина крутила в руках перо, ніби думала, що воно їй якось допоможе.

Раптом Айрен осяяла зухвала ідея. Вона скинула покривало, що вкривало її ноги, і, залишившись у нічній сорочці, безшумно вислизнула в коридор. Мерехтливі свічки на стінах ледь розсіювали напівтемряву, але дозволяли орієнтуватися в просторі.

Босими ногами ступаючи по м’якому зеленому килиму, вона крадькома просувалася вперед. Непомітно для себе вона піднялася сходами до коридору, де мешкали верховні ангели. Холод, що проникав крізь тонку тканину сорочки, миттєво пронизав її тіло. Страж, який повільно походжав коридором, вдивлявся у темряву. Затамувавши подих, Айдингер притиснулася до стіни, чекаючи, поки він пройде повз. Кілька важких хвилин, і ось, нарешті, дівчина була готова проскочити на інший бік. Але раптом чиясь сильна рука схопила її і притиснула до гарячого тіла, закривши рота. Секундна паніка одразу зникла, коли в напівтемряві вона розгледіла знайомі риси обличчя.

— Ти з'їхала з глузду? Що ти робиш? — прошепотів Міліт, прибираючи долоню.

— Це ти з'їхав з глузду! Чого ти підкрадаєшся? — зло прошепотіла вона у відповідь.

— Смілива... А якщо стражі на очі потрапиш? — хлопець намагався розмовляти якомога тихіше.

— З твоїми величезними крилами тепер точно потраплю. Відволічи їх. Мені потрібно в кімнату архангела Аміра.

— Двері ж замкнені. Ключі у стражі. Чекай тут, я візьму його на себе. За моєю командою кинеш цю монету в той коридор.

Айрен завмерла, намагаючись дихати через раз. Липкий страх, що ще хвилину тому сковував груди, потроху відступав, змінюючись крижаним азартом. Вона бачила, як Міліт, прибравши навмисно розслабленого, майже лінивого вигляду, рушив просто до стражника. Його хода була впевненою, як у людини, що має повне право тут перебувати.