Частина 7

— Щось на кшталт того. Але не гнівайтесь на мене, я не хотів вас образити, — спокійно промовив Міліт, схилившись у поклоні. — Я можу показати вам ліс, — з усмішкою додав він.

Від цієї усмішки Айрен пом’якшала і швидко погодилася, аби тільки служниця знову не розкрила рота. Вони мовчки вийщли з Цитаделі й, відчувши прохолоду стін, одразу впіймали теплий вітер на вулиці. За ними за п’ять метрів крокувала Еліса, боячись залишити новеньку без нагляду. Айдингер помітила в її очах певну нервозність, розуміючи, що Міліт порушив їхні вечірні плани. Крила хлопця виявилися досить великими, коли він почав розминати їх дорогою.

Спокійний вечірній ліс, залитий м’яким золотавим відтінком сонця, що заходило, зустрів їх шелестом листя. Відчуття спокою одразу оселилося в душі, навіть не хотілося говорити — лише повністю віддатися в обійми цієї безтурботності. Тіні дерев видовжувалися, а лісова підстилка вкривалася плямами білих сніжинок. Віяв ще свіжий аромат трав, перемішаний із трохи холоднішим вітром.

— Тут справді краще вночі не ходити. Може бути небезпечно. Тут є дикі коні, тож у темряві можуть збити з ніг, якщо злякаються. Хоча за ними й доглядають ельфи, але ті часто можуть випускати їх із поля зору, — порушив мовчанку ангел ніжним і спокійним тоном. Кожне його слово звучало чисто й мелодійно, без жодної різкої нотки. Розум Айрен навіть не міг уявити, щоб цей ангел взагалі колись  кричав. Від нього віяло самою лише святістю.

— Ви так уважно мене слухаєте, навіть не перебиваєте, — намагався достукатися Міліт, зупиняючись біля невеликого фонтану.

— Моя мама вчила ввічливості до старших.

Айрен ліниво ковзнула поглядом по водній гладі фонтану. Стомлений зір затримався на власному відображенні, наче це було найнудніше видовище у світі, але згодом перекинувся на золоті монети, що виблискували на кам'яному дні. Її мозок немов переналаштувався, а руки засвербіли, шепочучи їй: «Бери і біжи». Напівсмертна завмерла, наче берізка, намагаючись опанувати себе, адже з крадіжками було давно покінчено.

— Айрен, обережно!

Тієї ж миті Міліт підлетів до дівчини, повністю вкривши її своїми крилами. Ззовні пролунав нечіткий скрегіт, ніби повз них пролетів птах. Брюнетка, опинившись у несподіваному білосніжному коконі, здивовано розплющила очі, вдивляючись у сповнене ніжності обличчя лікаря, який без тіні ніяковості вивчав кожну її рису. Служниця, що стояла неподалік, завмерла від подиву, а потім вилаялася про себе: «Геть совість втратила, безсоромниця, і куди тільки патріархи дивляться?».

— Що сталося? — ніяково запитала Айдингер. Гарячий подих хлопця обпік шию, і її обличчя миттєво порозовіло, а погляд нервово забігав. Міліт без зайвих церемоній розкрив крила, дозволяючи Айрен відступити. Вона незграбно притиснула долоні до палаючих щік, намагаючись остудити їх і приховати збентеження, і водночас кинула погляд на кілька білих пір’їнок, що лежали на землі.

— Буває, ельфи тут полюють на всяку живність, і у вас ледь не влучила ця стріла, — ангел вказав на дерево, у яке гостра палиця ввійшла разом із якоюсь маленькою чорною змією.

— Але ж вона зачепила тебе!

— Дурниці, невелика подряпина. Пройде, — Міліт оглянув крило і склав його, не надавши події особливого значення.

— Ох, міледі, я великодушно прошу вибачення! — озвався милий голосок ельфа, який зістрибнув із дерева зі своєю вечерею в руках. Маленький ельф-мисливець, на зріст не вищий за стару скрипку, рухався лісовою хащею з грацією лісового духа. Його одяг, витканий із приглушених відтінків кори та листя, робив його майже невидимим серед стовбурів дерев і папороті. Довгі, тонкі пальці міцно стискали мініатюрний лук, зроблений, здавалося, з гілки дикої вишні, а за спиною висів сагайдак зі стрілами. Його босі ноги ніби й не відчували холодної землі — він спокійно підбіг до Айрен.

— Ох, ні! Приберіть цю змію! — пискнула дівчина, ховаючись за спину Міліта.

— Йди, Ельріме, — твердо мовив лікар.

Ельф кивнув головою, ще раз перепросив і зник у гіллі густих дерев.

— Міледі, ви як? — запитала служниця. — Нам час іти.

Міліт, усвідомлюючи, що не має права більше утримувати чарівну брюнетку, з важким серцем промовив прощальні слова, проводжаючи Айдингер довгим, тужливим поглядом. Вона, своєю чергою, замерла на мить, не наважуючись піти, і лише потім повільно рушила геть, відчуваючи на собі його погляд до останнього кроку.

Вночі Цитадель виглядала радше казково, ніж небезпечно. Усюди м’яко мерехтіли вогні, чулися тихі голоси, і ніщо не порушувало спокою — ні криків, ні шуму. Брюнетка на самоті піднімалася сходами до своєї кімнати, але завмерла між другим і третім поверхом, коли до неї долинули схлипування дівчини.

— Пане, помилуйте! Я не хотіла! — волала служниця, стоячи на колінах. Під стіною стояли ще кілька дівчат; вони опустили голови, ледь стримуючи сльози.

— Ще одна провина — і позбудешся голови! — гримів голос Локея, наче гуркіт грому. — Якщо до мене дійдуть звістки про твої негідні вчинки, то молися ангелу — не пощаджу!

І тієї ж миті пролунав звук потужного ляпаса, подібний до удару батога. Прислуга, що стояла поруч, закричала від страху, як і сама винна. Очі Айрен миттєво сповнилися крижаним жахом, коли вона усвідомила, що побачила зайве, і її ноги самі рвонули геть.

Зробивши глибокий видих, дівчина захлопнула двері, намагаючись вигнати з голови той владний тон, що пробрав її до кісток. Голос демона, спочатку привабливо солодкий, обернувся чистою отрутою, залишивши в душі гіркий осад. Забравшись під ковдру, як мала дитина, вона загасила свічку й поринула в сон.