Частина 5

Це перехрестя, де одна дорога веде до серця ангела, а інша — до серця демона.

Наступний ранок також зустрів раннім підйомом. Добре відіспавшись і відігрівшись, усі з новими силами вирушили в дорогу. Снідати вирішили на ходу, щоб не втрачати дорогоцінного часу. Холодне повітря різко вдарило в обличчя, змушуючи дівчину глибше сховати ніс у комір своєї накидки. Її супутники, здавалося, зовсім не відчували проникливого холоду, бо звикли до примх погоди. Вітер зухвало тріпав волосся, але навіть він не міг заглушити приємний, обволікаючий аромат останніх польових трав, що все ще трималися на просторах.

— Ерагоне, чи маємо ми сьогодні зупинятися? — запитав Левір. — За моїми здогадками, вже завтра ми будемо на нашій території.

— Будемо дивитися за станом коней. Ми виїхали раніше, ніж зазвичай. Чи вистачить у них сил скакати всю ніч?

Демон кивнув і поглядом дав зрозуміти, що розмову закрито. Айрен якось не тішила думка і вночі залишатися на спині коня, оскільки лише за пару годин їзди у неї занила спина. Тілу було важко звикнути до цього.

Зібравшись із духом, дівчина все ж готувалася до нічної поїздки. В обід вершники дісталися містечка, яке виглядало абсолютно покинутим. Айрен чомусь одразу згадала своє рідне місто — таке ж пустельне й сіре. Однак у кінці вулиці почулися голоси та сміх, що долинали з якогось пабу. Вершники зупинилися якраз неподалік, оскільки запаси закінчувалися, і потрібно було їх поповнити. Ерагон спішився, немов навмисне зачіпаючи своїм диханням вухо брюнетки, яка соромно прикрила його плечем, проводжаючи здивованим поглядом наставника та Фуджина, що побажав скласти головному компанію.

Щойно двоє увійшли всередину, людські розмови миттєво стихли, і всі повернули голови на небажаних гостей. Оглянувши присутніх, джентльмени попрямували до стійки.

— Шановна, чи не допоможете нам? Нам би трохи води та їжі, — сказав Ерагон.

Жінка з сивими косами окинула їх поглядом, сповненим презирства. Зловісний шрам, що перетинав її щоку, напружився, стягуючи шкіру і роблячи вираз обличчя ще злішим. Десь осторонь почувся плювок у бік небесних, які намагалися не реагувати на невихованих громадян. Побачивши повну бездіяльність чоловіків, голоси в пабі зазвучали гучніше, повертаючись до обговорення своїх справ і проблем. Вогники свічок тривожно затанцювали. Фуджин, скрививши губи, дістав кілька монет і поклав їх на стійку, не відриваючи своїх ясних очей від жінки. Вона, злегка замащена червоною помадою, невдоволено причмокнула, але все ж пішла виконувати замовлення.

— Якого біса вони сюди приперлися? — пролунав голос із залу.

— Тихіше. Жити набридло? — прошепотів голос, що належав замурганій жінці.

Ангел і напівбог не надавали цьому особливого значення і спокійно чекали на своє замовлення, час від часу перезираючись між собою.

— Довго на вас ще чекати?! — залетів у паб Локей, широко відчинивши двері.

Люди різко і з криком підхопилися зі своїх місць, вставившись у демона. Хитра посмішка заграла на його обличчі, він втішався ефектною реакцією. Щойно молодший Езерхай підійшов до своїх, люди зрозуміли, що небезпеки він поки що не становить, і спокійно сіли, а дехто вирішив не випробувати долю і покинув заклад.

— Минуло зовсім мало часу, Локі, — відповів Ерагон.

Молодший демон лише драматично закотив очі й став поруч, принюхуючись до запаху випивки та смаженого м’яса з картоплею.

— Ще один? Наші мисливці із задоволенням відірвали б йому роги, — прошепотів чоловічий голос за столом.

Чутливі вуха Локея ворухнулися, а очі налилися червоним вогнем.

— Локі, благаю... — попередив Ерагон, поклавши руку молодшому на плече, але демон ривком попрямував до столика, за яким сидів чоловік років сорока п’яти. Його товариші та гості навколо одразу напружилися й завмерли.

— Ну-ну, мій блаженний, куди ж поділася твоя сміливість? — запитав демон ніжним голосом, вийнявши з рук чоловіка виделку, і почав крутити її в руці, розглядаючи гострі зубці.

— Ти... Чого тобі треба від мене? — рявкнув чоловік, намагаючись забрати свій столовий прибор.

Ерагон стомлено приклав руку до лоба, паралельно масажуючи перенісся, і повернувся до стійки, розуміючи, що він уже нічого не вдіє. Фуджин натомість із неприхованою посмішкою спостерігав за діями брата свого друга.

— Тихіше, тихіше, — дражнив Локей, то наближаючи виделку до чоловіка, то піднімаючи її вище, наче намагався спіймати дурну рибу на гачок. — Знаєш, часом люди такі жорстокі. Ось здається, живе собі людина і тут — ХЛОП!

Демон різко встромив виделку в руку чоловіка, і та пройшла наскрізь, увігнавшись гострими зубцями в дерев’яний стіл.

Кров хлинула струмком, як і запеклий крик чоловіка, що намагався вирвати нехитру зброю. Люди з криком посхоплювалися й відступили назад, гарячково шукаючи очима тимчасове укриття або бодай якусь зброю на кшталт столових ножів. Фуджин з натянутою усмішкою склав руки на грудях і штовхнув у плече старшого брата. Той, уже не витримуючи того, що відбувається, лише продовжував масажувати перенісся, не звертаючи ні на кого уваги

— ...і людини як не було, — закінчив демон.

Локей задоволено всміхнувся, оголивши ікла, і вийшов, чуючи за спиною, як чоловік продовжував кричати, а люди метушливо намагалися йому допомогти, боячись зайвий раз торкнутися важкої рани.

— Невже це обов’язково треба було робити? — спокійно запитав Ерагон, повертаючись до брата.